Зняла окуляри і почала протирати їх кінчиком шарфа, і він помітив, що очі в Тані мокрі від сліз.
Вони пішли назад, одначе тепер їхні сліди були зовсім інші: його сліди вже не тяглись так рівно і впевнено, з'явилася в них якась аритмія, а її сліди вирівнялися, втративши всю свою дитячу заплутаність і химерність. Тепер їхні сліди йшли поруч, не розходячись і не перехрещуючись.
— Знаєш, — мовив він, — колись, ще студентом, я хотів довести, що у рослин є центральна нервова система. Я робив досліди на мімозі, хотів виховати в ній умовний рефлекс.
— Як це?
— Коли торкнешся мімози, вона одразу складає листя. Щось неймовірне. Як жива істота. Одночасно треба було дати якийсь умовний подразник. У тварини просто — даєш дзвінок чи світло. А тут я так і не видумав умовного подразника. На тому й покинув експерименти. Не вистачило ні фантазії, ні впертості.
— Я не бачила ніколи мімозу, — сказала Таня, ламаючи лозину.
— А тепер я прочитав, що у рослин відкрито нервову систему.
— Шкода.
— Чому?
— Я завжди ламаю гілки. Звичка така. Деревам, мабуть, боляче, тільки мовчать. Неприємно думати, що комусь завдаєш болю.
— Стривай, — сказав він.
Вона зупинилась.
Він обтрусив з її спини сліди іржі.
— Що ви скажете вдома? — спитала Таня.
— Про що?
— У вас ноги мокрі.
— Пусте, — недбало махнув він рукою. — Скажу, що вскочив у калюжу.
– Їдучи на автомобілі? А потім бавилися з дітьми в пісковій ямі? На штанях якісь колючки. Таких у лікарні немає.
— А що ти пропонуєш? Сказати правду?
— Правду? Про що? Про те, чого не було й чого не буде?
Він нічого не відповів.
Таня присіла навпочіпки і почала щось креслити на піску.
— Це що — літальний апарат? — спитав він.
— Це план вашої квартири. Ось вікно, ось балконні двері. Біля вікна стоїть письмовий стіл. На ньому лампа з зеленим абажуром. Біля дверей — шафа. Ось тут — диван чи тахта, а тут повинен стояти обідній стіл.
— Помиляєшся. Тут стоїть магнітофон.
— А це двері до сусідньої кімнати. Коли у вашій кімнаті темно, ці двері світяться. Ви ходите по квартирі в боксерському халаті.
— Звідки ти все це знаєш? — спитав він, уражений її словами.
— Я ж вам казала, що живу недалеко від вас… ну, часто гуляю біля вашого дому… а ви живете на другому поверсі, все видно. Влітку гірше, заважають дерева, а тепер краще. Знаю все ваше життя, Іване Федоровичу. Знаю, коли ви встаєте — о сьомій, запалюєте світло, потім робите зарядку на балконі, потім йдете з сином до школи… Такий хлопець гарний… на вас схожий. Він у четвертому класі?
— У другому.
— Високий.
— Так. Діти тепер швидко ростуть.
Таня ногою розрівняла пісок, зітерши план квартири, наче хотіла назавжди викреслити його зі своєї пам'яті.
— Недавно у вас були гості, грала музика. Балкон відкритий, все чутно.
— Це був день народження моєї дружини.
— Грали таку гарну мелодію… «Ця пісенька стара, як світ…» Знаєте?
— Знаю. Співає Слава Пшибильська.
— Я гуляла неподалік… У дворі нікого не було, і я танцювала під цю музику.
Вони вийшли на асфальтову доріжку. Таня, наспівуючи, почала танцювати цей повільний, сентиментальний вальс-бостон. А він, наче прозрівши, зрозумів усе, і уявив, як холодним дощовим вечором ця ніжна, тендітна дівчина танцює сама під його вікнами, і тепер уже насправді пошкодував, що поїхав з нею сюди й що дізнався її таємницю; йому стало боляче, наче він чимось завинив перед цим дівчам; інколи таке почуття з'являлося у нього в лікарні, коли бачив безнадійно хвору людину, — безсиле почуття власної провини за своє здоров'я, за своє щасливе спокійне буття перед лицем чужих нещасть.
Вони сіли в автомобіль. Він увімкнув опалення, щоб трохи нагрілася кабіна, бо Таня вся тремтіла від холоду, та йому теж зробилося зимно, ніби на тому пляжі вони полишили все тепло.
— Пам'ятаєте, Іване Федоровичу, ту ніч, коли вмирав Кравець і коли ви не дали йому померти?
— Пам'ятаю.
— Тоді… я зрозуміла… я б хотіла завжди бути коло вас і завжди вам допомагати… Але це неможливо. Я прошу вас, Іване Федоровичу, ніколи не підвозьте мене на машині. Добре?
— Чому?
— Коли батько пішов до іншої і я побачила, як постаріла мама, я подумала, що ніколи в житті не вчиню нічого такого, що може принести нещастя іншій людині…
— Нещастя? — м'яко сказав він. — Кому ж ти можеш принести нещастя?
— Вашій дружині. Я часто її зустрічаю в молочному магазині, вона завжди бере пляшку кефіру і пляшку ряжанки…