— Це для мене. Я люблю ряжанку,
— А тепер, якщо я її зустріну, мені буде соромно.
— Боже, — сумно посміхнувся він, — яке ти ще дитя. Чим же ти перед нею завинила? Гаразд, я проїжджатиму повз тебе й ніколи не зупинятимусь. Тобі буде легше?
— Ні. Я плакатиму, але все одно — не беріть…
Помовчавши, вона тихо сказала:
— Спасибі вам за сьогодні, Іване Федоровичу. Я ніколи цього не забуду.
Він виїхав зі стоянки й повернув праворуч. На метромості вже засвітилась сліпуча неонова лінія, яка високою параболою зависла над Дніпром, упираючися в сутінкову невиразність Правобережжя. Пропустивши кілька вантажних машин, Горбач нарешті виїхав на шосе, хутко наздогнавши й випередивши їх, бо вони різко уповільнили свій хід перед підйомом на міст.
— Танюшо, — сказав він. — А ти знаєш — що таке любов?
— Знаю, — відповіла Таня, не повертаючи до нього голови. — Це — свято. Коли байдуже, чи дощ, чи сніг, чи холод, а в тебе свято. Таке велике, що починаєш боятися, не розумієш — звідки…
— А те, що робить жінка Кравця… це що? Хіба не любов?
— Це будні, — переконано сказала Таня. — Але для того, щоб були будні, треба мати свято. Спочатку повинно бути свято.
Горбач добре пам'ятав ту ніч, коли помирав Кравець, те найтяжче у своєму житті нічне чергування. Кравця привезли вдень у безнадійному стані. Кравець, сорокарічний тракторист з Козинець, стояв того дня коло переїзду, чекаючи, поки пройде поїзд, хоча, правду кажучи, поїзд був ще далеко, лише визирнув з-за повороту, ще майже не виділяючись з-поза темної смуги лісу, і якби на місці Кравця був хтось рішучіший, хтось меткіший, то давно б переїхав через колії, бо ніякого шлагбаума на переїзді не було. Та Кравець, людина повільна, неторопка, спокійно сидів у кабіні «Бєларусі», яка тягла за собою важкий причеп з сіном, і смалив собі цигарку, чекаючи поїзда. Бабине літо стояло в розповні, радуючи душу лагідним вітерцем, чорними, зораними, й золотими від стерні смугами землі й тою велично-сумною блакиттю неба, до якої навіть найсумирніші люди хотіли б злетіти в такі дні. Кравець не перетинав колії не лише тому, що був людиною, яка ніколи й нікуди не поспішала, але й тому, що пам'ятав лекцію лейтенанта ДАІ Бєлих про те, які жахливі випадки трапляються під час необачного переїзду транспортними засобами залізничних колій. Попихкуючи цигаркою, Кравець подивився наліво, туди, де вже відокремилося від лісу темно-сіре суглобисте тіло важкого товарняка. Подивився і пополотнів, бо метрів за п'ятдесят, там, де насип був особливо високий, дибав колією маленький хлопчик, щосекунди нахиляючись — мабуть, шукав крем'яхи, чи вивчав стики рейок, чи ще щось. «Тікай!» — щосили закричав Кравець, вилізши з кабіни, та хлопчик не звернув на нього ніякої уваги, вітром, мабуть, звук відносило. Тоді Кравець побіг просто по шпалах, щоб легше було; біг так швидко, як, певне, і в армії на фізпідготовці не бігав; біг, матюкаючись про себе, кленучи все на світі: цей невблаганний поїзд, що вже різко й тривожно посвистував, і цей день, коли довелося стояти перед переїздом, і того шмаркача, котрий виліз на рейки, і особливо його батьків, пики б їм розквасити, сволоті, за те, що випустили малого; дивися тепер, як він загине перед твоїми очима, й нічого страшнішого за це в світі немає. Кравець твердо знав, бо в самого було двійко, тільки не хлопців, а дівчат: Люба і Надя.
Встиг відкинути малого так, що той покотився вниз з насипу (запам'ятав його злякане замурзане обличчя й великі вуха «сокирками»), а сам уже не встиг ухилитися від удару, і від тої миті більше нічого не пам'ятав. Його, закривавленого, зі жгутами на пошматованих штанях, з нашвидку зліпленими пов'язками, промоклими й невмілими, повезли на машині не в районну лікарню, а просто до Києва, збільшивши тим його шанси на вірну смерть у багато разів; проте люди, які його везли, цього не знали, вони не знали, що таке травматичний шок, які його причини й наслідки, вони знали лише одне: в Києві лікарі кращі, ніж у районі, може, чого доброго, ще й рідну ногу пришиють, яка лежала поруч з Кравцем, у кузові колгоспного ГАЗа.
Відділення Горбача саме чергувало того дня по швидкій допомозі, й над непритомним Кравцем заходилась бригада хірургів. Горбач, який оперував за сусіднім столом, лишився на нічне чергування; надвечір усі лікарі розійшлися (з п'ятої години вечора потік хворих, що поступали по швидкій допомозі, переключили на інше відділення), світло в палатах пригасили, чергові сестри ходили з шприцами, кололи на ніч пантопон і пеніцилін, роздавали снодійні таблетки й розганяли з балкона хворих, які видужували й тепер розповідали один одному різні цікаві й смішні історії свого життя… Горбач любив цю переднічну годину в лікарні, цей сонливий, оманливий спокій і тьмяний блиск лінолеуму в коридорах, світло настільних ламп на сестринських постах і холодну свіжість ординаторської, в якій усю ніч відчинено вікна. Він приліг на кушетці в ординаторській, не скидаючи халата, лише знявши капці, бо замотався за день, і вирішив хоч трохи розслабитися, відпочити хвилинку, бо знав, що ніч буде важка: розумів-бо, що Кравець — найважчий хворий на все відділення — не дасть поспати. Не дав навіть полежати. Прибігла злякана Таня, і Горбач побіг за нею, туди, де лежав Кравець. У того вже завмирало серце — так, ніби його поштовхи поступово віддалялися, пірнаючи кудись глибоко під воду. Потім серце зовсім зупинилося. Не роздумуючи, Горбач почав масаж — своїми жилавими руками він з силою придавлював грудну клітку вмираючого, й ці потужні поштовхи (Горбач швидко спітнів й захекався), що приходили іззовні, примушували кров не зупинятися назавжди в судинах. «Роби дихання», — крикнув він, і Таня одразу зрозуміла його, припавши ротом до Кравцевого рота, наче цілуючи його. Горбач наказав викликати анестезіолога з реанімаційного відділення. Ось так і проминула ця каламутна, довга ніч, серед якої тричі зупинялося Кравцеве серце й тричі його запускали, не давали йому завмерти, витягуючи тракториста з того світу, про який не відомо — чи світ він і чи існує взагалі. Тої ночі Таня була найближчою людиною для Горбача, ставши його другим Я, його продовженням і ніби розгалуженням і уточненням його бажань, і саме тої ночі народилося в ньому небезпечне відчуття, наче прожили вони поруч важке життя, а не одну лише ніч. Згадка про те, як Таня готувала вночі йому каву, як витирала піт з його обличчя, коли він масажував серце Кравця, тепер дратувала Горбача, так, ніби Таня (чи вони обоє?) переступила незриму межу суто службових стосунків.