— Ходімо, — сказав Горбач Тані. — Хай гуляють…
Виходячи з палати, він подумав, що сьогодні в нього також велике свято і що з цього приводу не гріх було б випити. Але тут йому нагадали, що він має через півгодини асистувати професорові Томіліну, і він, наказавши Тані самій перев'язати Кравця, пішов митися до передопераційної.
…Йшла друга година ночі, а Горбач все не міг заснути.
Поруч спала втомлена дружина. До кравчині вони не поїхали, бо Горбач повернувся пізно, й дружина взялася прасувати — в суботу було велике прання і стос чистої зіжмаканої білизни й сорочок лежав на дивані, випромінюючи запах вивітреного, вихолодженого полотна. Як і завжди, коли дружина прасувала, перегоріли пробки, і Михась дуже зрадів і почав у темряві грати в футбол, а Горбач блукав по квартирі, обпалюючи пальці сірниками й натикаючись на м'яч, і розшукував запасні пробки. Як і завжди в таких випадках, Горбач виголошував промову про те, що треба, нарешті, щось вдіяти з цією клятою праскою, а дружина казала, що електрика — справа чоловіча й що тоді, коли вона прасує, треба було б принаймні вимикати телевізор, радіоприймач, магнітофон і десять ламп, які горять невідомо задля чого в квартирі. Світло нарешті поновили, і Горбач сів перевіряти Михасикові домашні завдання, думаючи про те, що в цих нових програмах з математики сам біс ногу зламає, а Михасик тим часом бавився новим значком, що йому подарував батько.
Перед тим як лягти спати, Горбач вийшов на балкон («Не застудися! — гукнула йому дружина, — ти ж роздягнений!») і довго стояв, прислухаючись до поривів вітру, в якому вже почувалося кольке наближення першого снігу. На подвір'ї було порожньо. Над дитячим майданчиком хилиталася й рипіла лампа, її слабкі промені блукали по пісковій ямі. Горбачеві чомусь пригадалася одна його хвора, пригасла тридцятивосьмилітня жінка, яка розповіла йому, що часто заходить до «Лілеї», купує квіти й потім іде по вулиці, урочисто несучи їх, щоб усі думали, що квіти їй хтось подарував. Змерзнувши, Горбач пішов з балкона.
І от тепер він не спав, хоча йшла друга година ночі, а завтра мав бути важкий операційний день; лежав на спині з розплющеними очима і думав: що таке любов?
Він уперше задумався над смислом цих слів: що таке любов? Досі він звик міркувати над речами більш конкретними й збагненними: вся проблема здалася йому незрозумілою й заплутаною, наче плетиво формул, накиданих крейдою на дошці поквапливою рукою математика; можна відчути на пальцях сухе поковзування крейди, можна зітерти ці кривулясті цифри вологою ганчіркою, проте немає щонайменшої змоги осягнути саму суть їхнього холодного й абстрактного існування. Горбач тихо засміявся, уявивши любов у вигляді аналітичної ваги з хромованої сталі, вдягненої у скляний футляр, на одну чашу якої покладено свято, а на другу — будні, — і чутливу стрілку, що похитується між ними. Але потім іронічні міркування згасли, щось щемливе з'явилося в думках Горбача, сумна нота, нібито хтось невправний, але настирливий, розучував «Осінню пісню» Чайковського на старому піаніно. Прислухаючись до спокійного дихання дружини, Горбач пригадав перший їхній поцілунок, невмілий, соромливий, так само осінній, — це сталося на романтичному містку, що висить над парковою алеєю понад Дніпром. У пору їхньої молодості це було модне місце студентських побачень, таємниче прикрашене старою київською легендою про гімназиста, який кинувся вниз від нерозділеного кохання. Знову це дивне слово: кохання.