Чомусь Горбач пригадав обличчя дружини за кілька годин до народження Михася — її втомлений, але повний умиротвореного спокою погляд, її усмішку, — розмовляючи з ним, вона, здавалось, була далеко, перебуваючи в іншому вимірі. Він так і не зміг звикнути до думки про те, що в ній б'ються два серця, які ось-ось розділяться назавжди, після чого маленьке відбруньковане сердечко почне свій власний біг. Це була таємниця, не з'ясована ніякими лекціями ніяких професорів. Того вечора, ще не знаючи, що за кілька годин у нього народиться син, Горбач фотографував дружину. Ніколи, ні перед тим вечором, ні опісля не виходили в нього такі фотографії, — просвітлене й прекрасне обличчя дружини, — начебто ці портрети були оброблені особливим проявником, здатним висвічувати найкраще, що є в людині.
Горбач підвівся трохи й поцілував дружину в заплющені очі.
— Що? Що? — злякано й сонливо спитала вона.
— Нічого, нічого, спи.
Зітхнувши, вона повернулася на бік. А Горбач знову лежав на спині, відчуваючи, що вже не засне цієї ночі.
…Гарцювали в Закарпатті коні. Так, це було рік тому, в березні: ще сніг, а вдалині синьо-синьо світиться хвиляста смуга гір. Буяли гриви, й сніг, подертий у клоччя і перемішаний з землею, люто летів з-під кінських копит, це були їхні перші любощі, й лошичка падала у сніг, валилася від щастя на бік, б'ючи стрункими ногами повітря, а молодий кінь, то стаючи дибки, то раптово завмираючи і напружуючи шию, витягував до коханої свою гарну, немовби вирізьблену з чорного каменю, голову, кидався потім у галоп, несучи своє ошаліле тіло, наче кульову блискавку. Молоді коні, не помічаючи нікого, казилися від щастя, і лише коли зовсім близько під'їхала до них «Волга», в якій сиділи Горбач і професор Томілін, закохані помчали полем до синіх гір і розвіялися серед снігу, проталин чорноземлі та березової імли, як дивний сон.
Горбач, і Томілін, і шофер завмерли від осягнення чогось рідкісного, неймовірно прекрасного, чогось такого, що можна побачити лише раз у житті, — й, дивлячись услід коням, професор Томілін раптом заплакав — від чого? Від радості? Чи від суму? Від прощання з власною молодістю? Чи від нездійсненності своїх бажань? Чи від почуття своєї провини перед кимось? Від хвилювання? Чи від пронизливого щастя життя? І сльози старого Томіліна потрясли Горбача ще більше, ніж те, що довелося побачити.
1975 р.
ДВОПОВЕРХОВИЙ БУДИНОК
«Доводжу до вашого відома, що головний лікар Ставичанської дільничної лікарні громадянин Труш Г. С. веде аморальний спосіб життя, доходячи до морального занепаду із своєю сусідкою, вчителькою Ставичанської середньої школи громадянкою Мельник Н. О., чим обидва вони порушують моральний кодекс будівника комунізму, зраджуючи:
1. Труш Г. С. — свою дружину В. Труш, яка перебуває зараз на навчанні в м. Києві, де кінчає держуніверситет і виховує 6-місячну дочку.
2. Мельник Н. О. — свого чоловіка, Мельника Ф. П., шофера автопідприємства, який часто не буває вдома у зв'язку з службовими відрядженнями.
Прошу вжити всіх відповідних заходів для припинення цього неподобства».
Слово «заходів» було підкреслено синім олівцем. Вгорі, у лівому кутку, тим самим олівцем рішуче написано: «Тов. Моздюк. Розберіться».
— Що скажеш? — спитав Моздюк, головний лікар районної лікарні.
Григорій Семенович Труш, він же Грицько Труш, двадцятип'ятирічний здоровань, який тільки торік закінчив медичний інститут, все ще вдивлявся в клаптик паперу, вирваний зі шкільного зошита для арифметики. Листа було надруковано на машинці, в якій замість літери «і» стояла цифра «1». Надивившись на лист (навіть на світло його наставляв), Грицько впер погляд у руки свого начальника: Моздюк колись служив на флоті, його руки були щедро прикрашені татуйованими якорями.
— Чого мовчиш? — втомлено перепитав Моздюк.
Як майже всі головні лікарі районних лікарень, Моздюк був хірургом і сьогодні страшенно намучився, складаючи докупи одного дядька, що розбився на мотоциклі, п'яний у дим, — тільки шолом його і врятував; шосе, проходячи через районний центр, робило різкий, несподіваний поворот перед будинком народного суду; той п'яний не встиг звернути ліворуч і, пробивши штахети, врізався в стіну, ще й вікно головою висадив, і влетів, як янгол, у кабінет судді Сухорука. Операція тривала три години, а перед тим Моздюк різав грижу в жінки з Верхівців, і тепер йому страшенно хотілося спати, а не займатися цим жовтодзьобим Грицем, який, відверто кажучи, подобався Моздюкові. Бо відтоді, як у Ставичанах командувати лікарнею почав Гриць, геть повщухали там усі чвари, такі гидкі й буденні, пов'язані чи то з нестачею білизни, чи картоплі, чи з днями чергувань та строками відпусток медсестер і санітарок; одразу зникло все те, що каламутило лікарню упродовж багатьох років, доки сидів там Христофоренко.