— Брехня все це, — сказав Труш, кусаючи губи, йому плакати хотілося від такої образи, бо таке й наснитися не могло — щоб це він крутив романи з сусідкою Надькою, з чоловіком якої, Федором, був у найпрекрасніших стосунках. Заходили, звичайно, Мельники до нього в гості, було таке, він до них теж, усе як слід, по-сусідськи, проте на Надьку навіть і не дивився: якась худа, облізла, не подобалася вона йому. Інша річ Федір — хлопець, старший за Грицька, моторний, не який-небудь тюхтій. Красувався Федько Мельник у синій сорочці з чорно-жовтою емблемою на лівому рукаві й літерами FDJ — Спілка вільної німецької молоді. Подарували йому цю сорочку в НДР у місті Лейпцігу, де побував він разом з молодіжною делегацією. Ця синя сорочка дуже пасувала до білявого Федькового волосся. Труш міг годинами слухати його розповіді — чи то про Німеччину, чи про Забайкалля, де служив Мельник в армії, чи про шоферські пригоди.
— Ні, ні, стривай, — сказав Моздюк. — То ти їм (він махнув рукою в невизначеному напрямку) скажеш, що це брехня. Ми ж свої люди. Кажи правду.
— Брехня, Борисе Петровичу. Їй-богу, брехня. Хочете вірте, хочете — ні. Можу дати чесне комсомольське. Можу забожитися. Брехня, та й годі, — з відчаєм сказав Труш.
— Ну, гаразд, — Моздюк відсунув убік листа й поклав на нього книжку «Апендицит» із серії «Бібліотека практичного лікаря», — наче могильною плитою накрив підлий донос, немовби даючи знати, що з цією неприємною справою покінчено. — Скажу, що провів з тобою виховну роботу й що факти не підтвердились.
— Спасибі, Борисе Петровичу, — зрадів Труш, дивуючись навіть, що ця мука так швидко скінчилася.
Моздюк скинув халат і шапочку й одразу став ніби іншою людиною. Біла шапочка, яку завжди носив Моздюк, насунувши майже на брови, приховувала величезну сократівську лисину; гарбузоподібна голова Моздюка була геть лиса — тільки збоку і ззаду лишилося трохи волосся. Без шапочки Моздюк постарів років на двадцять.
— Гайда до мене, пообідаємо, — запропонував він. — Ти холостий, я теж зараз парубкую. Жінка до Євпаторії поїхала. Є рибка смажена.
Моздюк жив на території лікарні, в невеличкому старенькому будиночку, що зберігся ще з земських часів. Він був добрячим куркуликом, або, якщо по-сучасному мовити, — хорошим господарем, якого так просто не об'їдеш. На території лікарні надумав викопати ставок — навесні напускали туди воду й розводили коропів; у лікарняному садку, поруч з яблунями, Моздюк розбив невеличкий виноградник — щоправда, виноград був дрібний і кислий; на задньому дворі побудовано добротний свинарник, де відгодовувалися поросята у таких кількостях, що можна було м'ясом приторговувати, виручаючи в тяжкі хвилини районну чайну; там утворилося ціле багнище, з запахом, що не сприяв охороні народного здоров'я, і давно треба було б Моздюка оштрафувати, однак санепідстанція в особі її головного лікаря Годні не зважувалася на такий вчинок, тому що гігієністи боялися заводитись з Моздюком. Зате хворі в лікарні Моздюка харчувалися значно краще, ніж в інших медичних закладах. Отримували вони більше м'яса, свіжої городини; яблук, вишень, інколи навіть рибкою могли поласувати. Й одягнуті були не в хламиди невизначеного кольору, а в гарні сині й темно-червоні байкові піжами.
Скільки Моздюк себе пам'ятав, був він завжди за старшого: ще до війни, коли помер батько, почав працювати на заводі й годувати велику сім'ю; потім на фронті був мічманом, і тоді вже його матроси величали не інакше, як Борисом Петровичем; після війни вважався серед студентів «старим»; його завжди обирали до профкому і довіряли посаду скарбника через те, що був скупий, акуратний і мав гарний каліграфічний почерк. Після закінчення інституту Моздюка одразу призначили головним лікарем, і хворі перейнялися величезною повагою й довір'ям до цього кирпатого, з глибокими зморшками на щоках літнього чолов'яги; невтямки їм було, що перед ними людина без жодного лікарського стажу.
Втім, Моздюк досить швидко став непоганим хірургом, а ще кращим господарником. На всіх своїх керівних посадах він залишався добродушним дядьком: в інституті ніколи не гнівався, коли оті молокососи, що прийшли з десятирічки й знали напам'ять усі фізичні формули, малювали на нього карикатури, звали «дідом» і кепкували з його «милозвучного» прізвища. Дивився на них, як на дітей, і чогось жаль йому було їх — може, так, як тих молодих матросиків, які по-дитячому плакали, вмираючи на палубі есмінця. Грицько Труш нагадав Моздюкові студентські часи, і хлопців з шостої групи, й сина, який готувався до вступу в інженерно-будівельний інститут, і матросів з есмінця: такі самі були в них відкриті обличчя, наївні очі й сором'язливі усмішки.