Коли вони прийшли до Моздюкової хати, стіл уже був накритий. Господарювала в квартирі санітарка Зоня — стара дівка, родичка його жінки — Моздюкові очі й вуха в лікарні. На столі поруч із вінегретом стояла миска з підсмаженими коропами. Ще стояла тарілка з яєчнею, поруч біло й святково виблискувала банка зі сметаною до борщу, а в хлібниці лежала ще гаряча біла паляниця. Моздюк понишпорив у буфеті, довго щось там вишукував, нарешті витягнув звідти надпиту пляшку «Мисливської» й поставив на стіл.
— Керосин, звичайно, — скривився Моздюк, — ну, та нічого. Будьмо.
Випили — й Грицько взявся за смажену рибу, яєчню і свіжий хліб, бо страшенно зголоднів; уранці, як їхав до районного центру, випив сире яйце, відщипнув від хлібини шматочок — оце й весь його сніданок.
— Яка б оце сволота могла написати на тебе? — питав Моздюк, обережно витягаючи з рота кісточки з риби.
— Хіба я знаю, — стенув плечима Труш. — Кому це потрібно?
— А підозрюєш когось?
— Та ні. Нікому нічого поганого наче не робив… не знаю.
— А хто в тебе сусіди?
— На першому поверсі живе інженер з підстанції. Його вже місяць немає. Поїхав з сім'єю до матері в гості. Друга квартира порожня. А на другому поверсі — ми та Мельники. Кому писати?
Зоня принесла борщ, який сміливо міг би увійти до скарбниці світового кулінарного мистецтва — буряково-червоний, наваристий, з великими шматками м'яса, затертий старим салом, густий, як овочеве рагу. Моздюк кинув у борщ ложку сметани, розмішав, і борщ став блідо-рожевий. Сьорбав голосно, висмоктуючи з ложки так, наче в роті мав потужний повітряний насос. Труш, хоча був і голодний, їв тихо й намагався не квапитись,
— А оця Мельничиха… — почав Моздюк.
— Надька…
— Надька ця… як вона? Нічого собі дівка?
— Та де там, — махнув рукою Труш. — Страшна, як друга світова війна. Як то кажуть, ні спереду, ні ззаду.
Він уявив ту Надьку в ситцевому халатику, як вона тягає воду у відрі нагору, — квола, волоссячко рідке, зібране ззаду в мишачий хвостик, на верхній губі пушок, а шкіра жовтувата, з слідами ластовиння. І що тільки знайшов у ній Федір? Труш пригадав свою Віру — високу, майже врівень з ним, ставну й чорняву. Вперше він побачив її на вечорі в університеті: вона співала у «Веснянці», на ній було українське вбрання: яскрава плахта, червоні чобітки, біла вишивана блузка, намисто, а чорне волосся туго перетягувала червона стрічка. Грицеві вона здалася найвродливішою дівчиною у «Веснянці». Коли вони розписувалися в Києві, на Печерську, в Палаці одружень, всі казали, що Грицько й Віра немовби брат і сестра, так гарно дібралася пара.
— Узнаю, хто написав, — уб'ю, — сказав Труш. — Запам'ятає тоді мене на все життя.
— Ну, ти це кинь, — миролюбно сказав Моздюк. — Якби я вбивав кожного, хто на мене писав, — ого-го!
Він зареготав і покрутив головою, уявивши цю жахливу картину, наче намальовану художником Верещагіним під назвою «Апофеоз війни».
— Мені чого обідно, — сказав Труш, стежачи, як точно ділить рештки горілки Моздюк. Ще сильна в нього рука була, не тремтіла. — Мені обідно, що я на неї оком навіть не моргнув, а тут такий резонанс… А що Віра скаже — раптом дізнається? Ну, що я їй скажу? Вона там з Оксаночкою мучиться, а я ніби тут шльондраю…
— Так, — згодився Моздюк, — діло погане.
Тут Зоня поставила на стіл тарілки зі смаженого печінкою й вареною картоплею, розсипчастою, білою, як сонце.
— Не журися, Грицю, — сказав Моздюк, підносячи чарку. — Якщо жінка тебе любить, все простить. Бувай здоровий!
Випивши, Моздюк примружився, як кіт на сало, оченята його стали ще менші, з'явився в них масний блиск.
— А чоловік її часто не буває вдома? — спитав.
— Часто. Через день, через два й немає. Пішов у рейс. Він на автобазі працює.
– І що вона тоді робить?
— Надька?
— Надька.
— Хіба я знаю, — сказав Труш. — Вдень працює, ввечері вдома сидить, телевізор дивиться.
— Дітей немає?
— Ні.
— А ти що вечорами робиш?
— По-різному… То в лікарні, то футбол дивлюся…
— Нудьгуєш, — співчутливо зітхнув Моздюк. — Важко тобі без жінки.
— Не вірите ви мені, Борисе Петровичу, — безнадійно сказав Труш. Зашарівся, як дівчина, й це також сподобалося Моздюку. Він подумав, що хлопець, мабуть, не бреше, хоча абсолютної певності Моздюк ні в кому й ні в чому не мав. Так навчило його життя.