Моздюк акуратно відрізав грубеньку смужку масла й кинув її на картоплю: геометрично правильна жовта скибка раптом стала овальна, попливла, розтопилася.
— Ось тобі моя порада, — сказав Моздюк. — Ніколи не плутайся з сусідками й медсестрами зі своєї лікарні. Ти тільки починаєш жити. Хочеться тобі скочити в гречку — знайди когось у райцентрі. Знайди таку, щоб ні ти від неї не залежав, ні вона під тебе.
— Борисе Петровичу, — благально почав Труш.
— Стривай, — владно обірвав Моздюк. — Слухай мене, старого, і на вус мотай. На чому погорів Христофоренко? На цьому самому погорів. На бабах клятих. Дав їм сісти собі на шию. І загинув мужик. Швидше привозь свою Віру. Бо це ненормальне явище — в одному домі… двоє…
— Нещасний я, — схопився за голову Труш, — за що на мене таке лихо? Ні сном, ні духом не знав… Підуть тепер розмови… Ні, вб'ю ту сволоту, що доноси пише.
— Вб'єш? — хитро зиркнув на нього Моздюк.
Підійшов до письмового столу, відкрив тумбу, витягнув на підлогу шухляду. Довго порпався в ній. Нарешті простягнув Трушеві аркуш зім'ятого паперу. Труш прочитав:
«Рапорт. Доводжу до вашого відома, що акушерка Ситник Г. М. порушує трудову дисципліну, запізнюється на роботу і грубо поводиться зі мною, чим порушує кодекс трудового законодавства. Прошу прийняти міри. Головний лікар Ставичанської дільничної лікарні Христофоренко».
Замість літери «і» тут так само стояла цифра «1».
— Так це він?
— Він.
— Я… я йому…
— Ти йому нічого не зробиш, — Моздюк лагідно обійняв за плечі Труша. — Ти навіть не скажеш йому, що знаєш, що це він писав.
— Негідник, собака…
— Ні, — твердо сказав Моздюк. — Він просто нещасна людина. І дуже хороший лікар. Він до зарізу потрібен у Ставичанах. Ти думаєш, що ти лікар? З усіма твоїми книжками, конспектами й науковим гуртком? Ні. Ти ще мов та мушка, що б'ється в скло й не бачить, що поряд вікно відчинене. Ти не ображайся, але це так. Тепер дивись. Христофоренко до тебе був дев'ять років головним лікарем. І не дільничної лікарні, а тоді ще районної. Це вже потім, коли район перенесли, він став мені підлягати. І раптом приїздиш ти. І тебе одразу ставлять головним. Тямиш?
— При чому тут я? — мовив Труш. — Хіба я просився? Це ж ви поставили. Якби знав, у яке болото… Ніколи…
— Ти тут ні при чому, — згодився Моздюк. — Але це не має значення. Ти прийшов — молодий, красивий. Тобі дають одразу квартиру. Ти з'явився на все готовеньке. Адже лікарню він будував. Він! Сам коней запрягав і сам цеглу возив. І стіни штукатурив, і сам двері фарбував. Розумієш? Ти заводиш нові порядки, тебе всі люблять, бо він усім набрид зі своїм характером.
— Все одно пику йому треба набити, — не здавався Труш.
— Тепер така перспектива, — вів далі Моздюк. — Ходять чутки, що твоїй жінці запропонували залишитися в Києві на кафедрі. Це правда?
— Правда, — знітився Труш.
— Значить, ти можеш завтра рвонути із Ставичан. Вступиш до аспірантури — й привіт. Пишіть листя. А хто людей лікуватиме? Христофоренко.
— Нікуди я не поїду. І Віра не залишиться в Києві.
— Сказав сліпий — побачимо. Так що, дорогий, їдь додому, працюй і не хвилюйся. І нічого не кажи Христофоренку, Інакше він ще таку капость тобі викине, що ого-го… Скільки я лиха з ним натерпівся, — зітхнув Моздюк. — Ну, бувай. Він підштовхнув Труша в спину.
— Піду посплю трохи. А ти їдь додому. Вибачай, коли що не так.
Від районного центру до Ставичан була не близька дорога — сорок кілометрів найгіршої бруківки, та й ту повиривано було в різних місцях; дощило всю весну, на початку травня проглянуло сонечко, видалося кілька по-справжньому спечних днів, відтак знову впали дощі, нудні, по-осінньому холодні; поля похмурі, подекуди полягли пшениці, а в низинах і вибалках стояла каламутна, глиниста вода. Їхав Труш на лікарняному УАЗі — сидів мовчки, не розмовляючи з шофером Митею, балакуном-всезнайкою. Той теж не ліз перший у розмову з начальством, розуміючи, що начальству, мабуть, щойно дали добру прочуханку, чи, як висловлювався колишній головний лікар Христофоренко, — поставили високу клізму з тертого скла.
Тепло й затишно було в кабіні УАЗа — зліва пригрівав Труша мотор.
Митя мовчки крутив кермо, петляючи поміж рівчаків та куп насипаного для ремонту каміння, інколи тільки в найважчих місцях закрутисто лаючись. Відколи ліквідовано було Ставичанський район (після чого Ставичани скотилися до рангу звичайного села), рух по цьому у шосе різко змалів; коли-не-коли проїде «козлик» голови колгоспу в райцентр на нараду; коли-не-коли привезуть у ставичанський сільмаг закритим «газоном» пиво, джинсові костюми Шепетівської швейної фабрики і плащі болонья; зрідка хтось із начальства на «Волзі» зазирне до Ставичан, хоча райцентрівські шофери неохоче їздили цією дорогою; коли б їхня воля, вони б і не глянули в той бік, хай би й згоріли ці Ставичани: бо ж кому хотілося ламати ресори й амортизатори на цій диявольській машинодробарці, чомусь позначеній на карті як шосе обласного значення з твердим покриттям? Таки тверде було це покриття, ой тверде! Тільки взимку, коли сніг законопачував усі дірки, ями й рівчаки, рух між Ставичанами й райцентром пожвавлювався.