Проминули Нову Гуту — від цього села починалися землі колишнього Ставичанського району; весь обшир, скільки оком не кинь, займали плантації цикорію. Хто не знав, думав, що то цукровий буряк. Так само, як і буряки, цикорій теж треба було прополювати; Труш угледів на лану перед самими Ставичанами зігнуті постаті жінок із сапками. Зітхнув і подумав, що треба б перевірити, яку воду возить жінкам старий косоокий Кузьмич; зараз, щоправда, під такі дощі й пити не дуже хочеться, а оце коли була спека й спрага мучила людей, що вийшли на норму, подейкували, нібито Кузьмич, аби обертатися швидше, возив воду на поле не з Демківської криниці, а просто зі ставу, після чого люди животами похворіли.
УАЗ проторохтів по містку і в'їхав у Ставичани. Печать колишньої райцентрівської величі ще лежала на селі, одначе всі невблаганні ознаки адміністративного запустіння й ієрархічного занепаду вже виявилися повною мірою. Десь позникали з будинків вивіски, в яких усе звучало ангельською музикою, бо всі вони починалися зі слова «РАЙ»; стояв недобудований, величезний, як зерносховище, клуб, що мав стати районним Палацом культури; при клубі припинив свою діяльність духовий оркестр, оскільки керівник його, інспектор райфінвідділу Степан Йосипович Неселовський, котрий грав на корнет-а-пістоні, переїхав до районного центру. Футбольне поле заросло бур'янами, й на ньому ліниво паслися корови. Базарні ряди, поставлені на лузі коло Трушевої лікарні, зяяли пусткою; тільки лошата пострибували коло яток, де колись гриміли на всю область ярмарки. У зв'язку із згортанням та евакуацією районних організацій, у Ставичанах виявився раптом надмір службових приміщень, завдяки чому під канцелярію лікарні віддали дерев'яний дім, що належав колись купцеві Пейсаховичу, а потім там був військкомат: так і залишилися заґратовані вікна в кількох кімнатах. Це був старий і довгий, наче сарай, будинок, холодний і сирий як влітку, так і взимку. Хоч як мудрували ставичанські медики, все 'дно дві кімнати залишилися порожні; тоді Христофоренко розпорядився позавішувати стіни плакатами про дизентерію, глисти й кашлюк, і кімнати ці вважалися діючими — мовляв, ведеться тут активна санітарно-освітня робота.
Дім стояв у самому центрі Ставичан, у діброві, що називалася парком культури і відпочинку. Недалеко від канцелярії стояв пофарбований бронзовою фарбою пам'ятник ставичанцям, загиблим під час війни. Пам'ятник було озвучено — в урочисті дні завклубом умикав магнітофон і диктор зачитував довгий список загиблих — сто п'ятдесят прізвищ.
Митя підвіз Труша до канцелярії.
І одразу ж Труш наштовхнувся на Христофоренка. Той сидів на ґанку й вів розмову з завгоспом Палиусом. Відколи Христофоренка розжалували в рядові, він став великим демократом: охоче братався з санітарками й завгоспом, шоферами й куховарками. От і зараз Христофоренко вів задушевну бесіду з Палиусом — чи то про картоплю, чи про перспективи прийняття угоди про загальне роззброєння, чи ще про щось. Уздрівши Труша, співрозмовники змовкли й прикипіли поглядами до постаті головного лікаря. А Труш знітився, наче скоїв щось погане, наче чимось завинив перед Христофоренком. У Христофоренка була чисто, до лиску поголена голова; сидів у розстебнутій зеленій бобочці з владним виглядом приборкувача хижаків. Якось Труш зайшов до Христофоренка, коли той голив голову: у Гриця мороз пробіг по шкірі, коли почув хрусткий звук — наче ножем по дереву шкрябали.
Христофоренко пильно й з доброзичливою усмішкою придивлявся до Труша. Перший же й звернувся до головного лікаря, як і личить підлеглому, для якого нема нічого важливішого над інтереси справи:
— Ну як, Григорію Семеновичу? Дають нарешті рентгентехніка?
— Ні, — похмуро сказав Труш.
— От біда! — ляснув долонями по колінах Христофоренко й перезирнувся з Палиусом. Той і собі про всяк випадок покрутив обережно головою. Мовляв, і справді біда.