— Що там у лікарні? — спитав Труш, боячись підходити ближче до Христофоренка, аби той не відчув запаху випитої горілки. Бо знову напише донос, кляте стерво.
— Все гаразд, — мовив Христофоренко. — Ніхто не помер, ніхто не народився.
— Добре, — буркнув Труш, — коли що, дзвоніть додому. Я буду вдома.
Він пішов, а разом з ним, крекчучи, подався до чайної пити свіже пиво завгосп Палиус. Як тонкий дипломат, Палиус не хотів надто рекламувати своє приятелювання з Христофоренком: все-таки головним лікарем був Труш — ось на що треба було в даний момент зважати.
Жив Труш метрів за сто від канцелярії — якраз навпроти наріжної брами парку культури й відпочинку. Жив у єдиному на всі Ставичани двоповерховому будинку. Дім цей почали зводити в часи, коли Ставичани були ще райцентром, — і охрестили його «будинком молодого фахівця». Труш одержав тут двокімнатну квартиру і був щасливий, бо якраз мала тоді народитися Оксанка. Вірі квартира теж сподобалась. Звичайно, вона хотіла б залишитися в Києві, в аспірантурі, при кафедрі; та з квартирами було в Києві сутужно, а грошей на кооперативне помешкання в них не було.
В будинку панувала мертва тиша.
Труш задумливо зійшов на другий поверх. Будинок цей, мабуть, планував неабиякий жартівник: сходи піднімалися спільним маршем приблизно до половини першого поверху, відтак вони поділялися на дві частини — праву, до Трушів, і ліву — до Мельників. Архітекторові, либонь, набридло вимальовувати на проекті дрібні зубчики сходинок, і він викреслив чотири височезні, кожна сантиметрів із сорок заввишки, так що стара людина чи дитина навряд чи змогла б подолати без чужої допомоги цей висотний бар'єр. Труш колись сміявся, казав вагітній Вірі, притримуючи й підштовхуючи її обома руками, що ці сходи — як дарвінівський штучний добір, як шлях еволюції, коли відпадає все кволе, слабке й безпомічне, все п'яне (бо п'яному годі зіп'ятися на ці сходи) й недуже.
Відчинив квартиру й окинув її критичним оком. Всюди відчувалася відсутність жінки. На кухні гора немитого посуду, хоча Труш і намагався підтримувати лад; а втім, часу на всі ці дрібниці не вистачало, й він перейшов на систему ОС — однієї сковорідки: обідав у лікарні, а на сніданок і вечерю смажив традиційну яєчню на старому салі або картоплю. Зітхнувши, подумав, що треба вимити фужери пральним порошком, бо з фужерів кілька днів тому пито пиво, й скло потьмяніло. Підлога давно була не мита, плюшева накривка зсунулася з телевізора; в спальні коло шафи купою були звалені запилюжені медичні книжки й журнали. На шафі стояла п'ятилітрова сулія зі спиртом — майже тримісячний запас лікарні: вдома було певніше його зберігати, бо в лікарні спирт мав дивовижну властивість негайно випаровуватись під благодійним впливом лікаря Христофоренка. Операція «Спирт» була однією з найзначніших перемог Труша над Христофоренком. Гриць ступив до серванта, взяв знімок, на якому зображений був він із Вірою. Фото було вставлено в картонну рамку і підфарбоване аніліновими фарбами: рожеві обличчя, червоні губи, зеленкуватий фон. Фотографувалися тут, у Ставичанах, коли Віра приїздила на оглядини нової квартири. Поклавши фото на місце, Труш подався до кухні. Хотів помитися, та води в умивальнику не було. Водогін і каналізацію в дім спохвату забули провести — доводилося воду тягати з криниці в сусідньому дворі. А вмивальник Трушеві дістався славний, ще, кажуть, належав земському лікареві: старовинний, з мармуровою плитою, посеред якої круглим ілюмінатором сяяло дзеркало, з мармуровою поличкою і бронзовим краном, вигнутим у вигляді латинської літери S: дзьобик можна було наставити так, що вода фонтанчиком бризкала вгору, стікаючи у відро, сховане в дубову тумбу. Труш узяв чисте відро, прихопив до пари й відро з помиями й повільно пішов на вулицю.
Над Ставичанами западав холоднуватий вечір. Почало помалу мжичити, краплини дощу подзьобували чисту поверхню калюж, — спочатку спроквола й вроздріб, потім наче хтось зерном сійнув — щедрими пригорщами. Перевальцем пройшли качки й сховалися під повіткою. Засвітилися вікна в квартирі Мельників.
Трушеві чомусь неприємно стало, мерзлякувато, його серце сповнилося злістю до тої миршавої Надьки. Потрібна вона йому, як рибці парасолька. А тепер усі в селі й лікарні тицятимуть пальцями в його бік, знеславлятимуть — он, мовляв, іде вчительчин полюбовник. Ще й до Віри, чого доброго, поголос дійде — як він тоді перед нею виправдається? Віра ревнива, ніколи не повірить, що нічого в нього з Надькою не було. Треба зателефонувати Вірі, вирішив Труш. Сьогодні ж. Зараз.