Ішов по сходах, обережно тримаючи у витягненій руці відро — боявся розхлюпати воду. На площадці, де сходи розбігалися в протилежні боки, Труш клацнув умикачем — засвітив світло. Ступив ті чотири Гуліверові кроки вгору й побачив Надьку. В білій блузці й спортивних штанях стояла вона біля відчинених дверей і курила. Це було диво-дивнеє, бо ж Надька зроду не курила, не знав за нею цього Труш. Обличчя в неї було якесь не таке, як завжди, спухле, чи що.
Труш поставив відра перед своїм порогом.
— Ти що?
— Наче й не знаєш? — заплакала Надька. — Тобі добре, з тебе як з гуся вода. А мені… Як я в школу піду?
Вона невміло тримала сигарету між вказівним і середнім пальцями, пучками терла очі й розмазувала сльози на шоках.
— Де Федір?
— Федір, Федір, — з відчаєм мовила Надька. — Побив мене й помчався до своєї матінки. Кому я що злого зробила?
— Ти не реви, — сказав грубувато Труш, підходячи до Надьки. — Мене теж викликали, дали по мізках. Не реви, кажу. Адже нічого ж не було…
— Федір, — схлипнула Надька, — Федір мені не повірив. Як він міг? Сказав, що до тебе нічого не має, що всі мужчини однакові, а от я, мовляв, винна… Жити не хочеться…
Вона ридма заридала, затуливши обличчя долонями; поміж пальців якось недоладно стирчала згасла сигарета. Трушеві зовсім млосно стало — він не терпів жіночих сліз.
— Не рюмсай, чуєш, Надю, — сказав і почав гладити їй голову, як малій дитині. Вона ще дужче заплакала, повторюючи весь час своє:
— Як він міг не повірити? Як міг?
Якось само собою так вийшло, що Труш обійняв Надьку за плечі — худенькі такі, що, здавалось, трохи міцніше стулиш пальці — й хруснуть Надьчині кістки. Вже ніякої злості не почував до неї Труш. Надька підвела до нього обличчя, й він здивовано побачив, що сльози Надьці до лиця, — вона наче погарніла, порожевіла, обличчя немовби стало ясне й очі прозорі; волосся — той її мишачий віхтик — було м'яке, приємне.
— Не плач, Надю, — тихо сказав він, і вона довірливо притулилася до нього. — Не треба. Іди в хату.
Завів Надьку в її квартиру. Всадовив за стіл. Надька поклала голову на руки й мовчки так сиділа. На буфеті стояло точнісінько таке саме, як і в Труша, фото в картонній рамці — тільки на ньому були Федір і Надька; губи в них були такі червоні, наче вони їх нафарбували, як це роблять учасники художньої самодіяльності перед виходом на сцену. І обличчя рожеві, наче в новонароджених, у квартирі все чистісіньке, все вилизане, випрасуване, вичищене, натерте, прибране, — на дивані жодної зморшки, всюди вишивки, всюди ідеальний порядок.
Труш сидів на стільці навпроти Надьки й милувався квартирою. Потім жахнувся. Ось вони вдвох із Надькою сидять у порожньому двоповерховому будинку, в Надьки світяться вікна, й кожен може легко побачити Труша поруч із нею. Вони в цьому будинку, як риби в акваріумі, самітні й беззахисні перед злим оком.
Він засоромлено ворухнувся на стільці.
— Я… той… піду вже…
Надька підвела голову. Очі в неї були сухі й здалися йому ще прозорішими.
— Що, — всміхнулася вона, — злякався?
— Та ні, — зніяковіло виправдувався він. — Просто треба йти. Віра має дзвонити.
— Злякався, — переконано сказала вона. — Всі ви такі. Чого ти боїшся? Кого? Якогось папірця паршивого? А я плювала на всі папірці й доноси! Чуєш? Плювала! Хай кажуть, що хочуть. Хай усі бачать! Що я, погуляти не можу? Я теж людина… Ти мені подобаєшся, Грицю. Чуєш? Подобаєшся. Правильно про нас написали. Я думаю весь час про тебе.
Вона рвучко зіскочила з стільця, підійшла до буфета й почала поспіхом витягати чарочки, фужери й тарілки.
— Давай разом повечеряємо, — сказала. — Я тебе запрошую. Запрошую на вечерю. Вас, Григорію Семеновичу.
Вона вклонилася Трушеві, притуливши руки до серця.
— Ти заспокойся, Надю, — пробурмотів злякано Труш. — Незручно. Федір повернеться…
— Федір, Федір! Він не повернеться. А якщо повернеться, то я його не пущу. Хай іншу дурепу шукає. Я перед ним крутилась — Федю, Федюнчику. Не знала, як догодити. Інші чоловіки для мене не існували. А він…
Вона звела кришку магнітофона, поставила бобіну і ввімкнула звук. Регулятор Надька повернула так, щоб звучало найголосніше. Залунала якась джазова сентиментальна мелодія. Потім Надька відчинила вікно.
— Хай усі чують, — сказала. — Давай танцювати.
Вона довірливо притулилася до нього, й це був не танець, а звичайнісінькі обійми, і він уже нічого не почував, крім гострої ніжності до цієї прекрасної молодої жінки, в якій йому все подобалося: і тоненька, струнка постать, і таке чисте обличчя, і навдивовижу легкі доторки. І сам не розуміючи, що робить, Труш поцілував Надьчину руку, а потім поцілував Надьчині очі й вуста. Надька до болю вп'ялася в нього губами, й він уже руки був поклав на її стегна, та Надька вислизнула з його обіймів, і поцілунок скінчився.