— А тепер іди, — сказала вона сумно, відвернувшися.
Вимкнула магнітофон, і в тиші почувся заспокійливий гомін дощу.
– Іди, Грицю, — тихо сказала Надька. — Йди, милий. Не треба… Я піду до Феді. Не гнівайся на мене. Не можна нам бути разом.
Вона дістала з шафи плащ, швидко вдягла. Всунула ноги в гумові чоботи. Довго стояла перед дзеркалом, пов'язуючи косинку.
Трушеві здалося, що кращої жінки в світі він не бачив і ніколи не побачить, що досі був дитиною, наївним хлопчиком, який абсолютно нічого не розуміє ні в жінках, ні в житті; йому відкрилася невідома до сьогодні істина, безжальна в своїй простоті: усе справжнє відбувається не за законами зовнішньої подоби, підфарбованої, як їхнє весільне фото, а слідує іншим, внутрішнім покликам серця; усе справжнє нестерпне до болю і тому прекрасне. Таємниця, яка розкрилася перед ним, потрясла його. Він тихо вийшов із Надьчиної квартири. Наштовхнувся на відра, що стояли перед його порогом. Вніс відра до кухні. Поставив чисте відро на стіл і хлюпнув собі в обличчя водою. Чув, як зачинила двері Надька, чув її швидкі кроки вниз по сходах.
Він пішов до великої кімнати, став коло вікна, намагаючись побачити на вулиці Надьчину постать. Та вона, мабуть, побігла навпростець, через городи, на другий бік села, де жила мати Феді.
1972 р.
ДЕНЬ, КОЛИ ЗАГИНУЛИ КОСМОНАВТИ
Якийсь незрозумілий гомін пробудив його. Рівний і сильний гомін — на світанні Ігорю наснився альпіністський табір у Домбаї: так колись гула Теберда — напружено-крижаний потік, що спускався з гір. Цей звук приніс спогади молодості й майже забутих радощів тіла. Шкіра мала свою пам'ять — пам'ять холодної, пекучої тебердинської води, коли Ігор вмивався вранці, балансуючи на камені, й у пальці заходили зашпори; очі мали свою пам'ять — пам'ять світло-зелених і темно-зелених кольорів, стрімких барв води, білих бурунів на зламах ріки, пам'ять хистких вранішніх туманів і сяючих гір; м'язи мали свою пам'ять — пам'ять щасливої втоми після ходіння й нудного видовбування сходинок на льодовику, пам'ять теплого спального мішка й промерзлого намету; і навіть рот зберігав далеку пам'ять тих років — крижаний, ламкий біль у зубах, коли доводилося нагинатися над гірськими потічками й встромляти в них гумову трубку, щоб напитися: вода була без смаку й радше нагадувала формулу води, ніж саму воду. Всі ці спогади знову випливли, й спочатку вони були сповнені радістю й навіть визволенням, мов ті сни, в яких людина літає, але потім досить швидко — він це знав — мало прийти гірке відчуття чогось, втраченого навіки, чогось, з чим неможливо змиритися. Аби радість не переродилася на гостру тугу за минулим, він вирішив підвестися. За ці роки так помудрішав, що навчився маніпулювати почуттями, так само, як за допомогою фармакологічних засобів терапевти маніпулюють кров'яним тиском; треба тільки у відповідний момент переключити потік спогадів, а для цього слід зайнятися чимось, що потребує зосередження.
Рішуче підвівся, спустив ноги на підлогу й, схопившись обома руками за холодну залізну раму ліжка, почав робити зарядку: тридцять присідань. Гомін не вщухав. Це був рівний і сильний звук падаючої води. Важко дихаючи, Ігор підійшов до вікна: йшов дощ, та не дощ, а злива, з тих, що лютують уночі.
Стоячи біля вікна, Ігор спостерігав, як чалапають по калюжах жінки в гумових чоботях і нейлонових плащах; дехто запинався від зливи прозорою клейонкою з поліхлорвінілу, й тоді здавалося, що людина сама себе запакувала в блакитняву торбинку з магазину самообслуговування.
Районне містечко вже півмісяця заливали дощі. Вулиці тонули в калюжах, машини були заляпані грязюкою по самі дахи кабін. Базар спорожнів, на автостанції теж майже нікого не було, й тільки на майдані перед райкомом партії стояло з десяток «козликів» — секретар скликав нараду в зв'язку з загрозливим становищем, в якому опинився район. Ігор пригадав, як відвідав учора секретаря і як той заклопотано читав щоденні зведення про заготівлю сіна та надої молока; подзвонили з обкому, й секретар, переключивши важелі на великому телефонному апараті, розмовляв з якимось Іваном Кузьмичем, і вигляд у секретаря був такий винуватий, ніби це він напустив на свій район дощ. Потім секретар уважно вислухав Ігоря і пообіцяв допомогти, чим зможе. Ігореві стало незручно, що морочить у таку хвилину голову секретареві медичними справами, й жаль стало йому цього невисокого лисіючого чоловіка, який, мов господь бог районного масштабу, відповідає за всі справи в районі, за все, навіть за погоду, й тому відбиток втомленої заклопотаності ліг на його ще молоде обличчя. Ігор подумав, що, мабуть, це непоганий чолов'яга, який у вільні години любить рибалити чи грати в шахи. У вільні години, коли скидає з себе важкий вінець господа бога районного масштабу. Потім Ігор обідав з головним лікарем тутешньої районної лікарні Моздюком, проте цей лисий, хитрий чоловік прикинувся простаком, нічого не тямлячим в інфекційних хворобах, він увесь час повторював, що він усього-на-всього хірург, і від нього нічого не можна було добитися путнього про той випадок у Верхівцях.