«От і все, — сказав сам собі Ігор. — Я таки звільнився від Домбаю». Радість ще не полишила його, ніщо цього ранку не дратувало його, все здавалося гармонійним і приємним. Спав з відчиненим вікном, а на підвіконні поклав сушитися змоклі штани, на стулку вікна почепив вогку сорочку, й, звичайно, ні штани, ні сорочка анітрохи не підсохли, однак і це не вивело його зі стану щасливої рівноваги. Подумав, що, можливо, почався Великий Потоп, і що в цьому містечку запанувала на десять тисяч років уперед нельотна погода, і що той єдиний АН-2, що стоїть на злітній смузі, не підніметься більше в небо, й що доведеться Ігореві вікувати свій вік тут, поруч із Годнею, бачити щодня Годню, розмовляти щодня з Годнею, й не тільки розмовляти, але й пити разом горілку, ще й, чого доброго, цілуватися з Годнею.
Ігор швидко вдягнувся й поголився. Вирішив сьогодні ж їхати звідси — добре, що має в своєму розпорядженні УАЗ із обласної санепідстанції. Зайде на кілька хвилин до Годні, підпише акт про розслідування випадку смерті — й по конях. Пообідає в Вінниці й поїздом Софія-Москва виїде до Києва. То дуже зручний поїзд — увечері Ігор буде в Києві. Й одразу ж забуде про Годню. Цей тип викликав у Ігоря таку відразу, що він уявив, як Годня грає роль поліцая в якомусь фільмі про війну: підступний мужичок з глибоко посадженими чорними очима й жилавими руками, порослими чорним волоссям. Ігор уявив, як Годня в чорному галіфе й натільній сорочці, упрілий і лютий, лупцює шомполом хлопців, які намагалися відкрутитися від депортації в Німеччину. Звичайно, абсурдно було так думати про головного лікаря районної санітарно-епідеміологічної станції Годню Семена Родіоновича, 1927 року народження, одного з кращих епідеміологів області, як переконував напис під його портретом на Дошці пошани, нагородженого значком «Відмінник охорони здоров'я». Не лише абсурдно, але й негарно, соромно було так думати про людину лише на тій підставі, що він притримується іншого погляду на випадок у Верхівцях. Але Ігор був переконаний, що тут справа не у відмінності поглядів, такій звичній для світу медицини, а в тому, що попросту його обвів Годня, мов дитину, кругом пальця, й зараз хитро примружиться, прощаючись із ним, ще й посміється вслід, як тільки УАЗ обласної санепідстанції виїде за ворота лікарні.
Так, доводилось їхати звідси ні в сих ні в тих, нічого нікому не довівши. «Ну й поїду, — подумав Ігор. — Старого вже не воскресиш із мертвих. Чи не однаково йому, врешті-решт, що буде написано в звіті, який я привезу до міністерства?» Перед Ігорем побувало тут уже дві комісії з області, і всі вони одностайно дійшли висновку, що той дід помер від отрутохімікатів, які нібито розпилював над полем літак сільськогосподарської авіації. Що то був за літак і що то були за отрутохімікати — встановити не вдалося. Дід старий, пив багато, серце слабе — от і помер. Ігор пригадав, як насмішкувато дивився на нього Годня позавчора, коли Ігор почав знайомитися з паперами, що стосувалися цієї справи. Досвід і інтуїція епідеміолога підказували Ігореві, що це не поодиноке отруєння, а інфекційна хвороба. Треба шукати інші випадки й вживати негайних заходів, але прямих доказів не було, а Годня люто сперечався з Ігорем, висміюючи його припущення; цей неприємний чорний мужичок зверхньо позирав на Ігоря, мов на якогось молокососа, який приїхав учити його, Годню; він виставляв свої вперті докази, в яких, треба це визнати, теж був сенс. Бачачи, що Ігор вагається, Годня підсунув йому книжечку про клінічну картину захворювання при отруєнні інсектицидами, що застосовуються в сільському господарстві, й Ігор пересвідчився, прочитавши її ввечері, що хвороба того діда дуже скидалася на гостре отруєння гексахлораном.
Все б нічого, коли б тільки можна було поїхати в те село, у Верхівці, й на місці самому провести розслідування. Та зв'язок із Верхівцями перерваний, єдину грунтівку розмило і жодна машина не могла пробитися в те село. Дійти можна було тільки пішки — п'ятнадцять кілометрів по глині, по в'язкому чорнозему, під безперервним дощем. Ця перспектива мало тішила Ігоря. Зрештою, Ігореве відрядження сьогодні кінчалося, ніякої певності в тому, що він правий, у нього не було, текст акту про розслідування він склав так дипломатично, що його можна було по-різному зрозуміти, робити тут було нічого, абсолютно нічого. Ще ніде не приймали Ігоря так відверто вороже, як у цьому містечку, навіть дивно було — чому? Адже він приїхав їм допомогти, адже ці районні хитруни врешті-решт ні в чому не винні.