Але що вдієш? Ігор знав, що Годня сильніший за нього: він сяде собі в машину й поїде геть, а Годня залишиться в цьому невеличкому містечку, що лежить над ставком, серед райських ланів, ярів і долин Поділля, і, нарешті, пізно перевиховувати Годню, 1927 року народження, пізно підносити його професійний і науковий рівень, пізно привчати його до творчого, діалектичного мислення.
Швидко склав речі до великого шкіряного портфеля. За багато років постійних відряджень Ігор звик збирати свої речі швидко й ніколи нічого не забувати. Вогку сорочку сховав у портфель. Добре, що вчора купив у місцевому універмазі нову й — що головне — суху, одразу й згодилася. Поклав до портфеля портативний касетний магнітофон «National», який всюди возив із собою. У лікарнях записував свої розмови з хворими, їхні розповіді та скарги: так утворилася дивна колекція людських страждань і хвороб; коли ці записи давав слухати своїм колегам по лабораторії, вони дивувались, як точно і яскраво описують люди симптоматику навіть банальних, відомих недуг. Сховав течку з матеріалами розслідування і виписку з історії хвороби померлого діда. Виписку передав з Верхівців по телефону лікар, якого звали Лев Миколайович. Не важко було запам'ятати це ім'я. Лев Миколайович не-Толстой, подумки назвав його Ігор. Зв'язок із Верхівцями був поганий, розмова весь час переривалася, і з виписки тої нічого зрозуміти не можна було.
Востаннє окинувши поглядом кімнату (вікно зачинив, мило й зубну пасту забрав), Ігор зійшов на перший поверх, розрахувався з черговою, забрав паспорт і вийшов на вулицю.
Толя вже чекав його. Підігнав синій санітарний УАЗ до самих дверей готелю, бо інакше довелося б Ігореві брести через калюжу. «Гарний хлопець», — подумав Ігор. Толя похнюплено куняв, схиливши голову на кермо.
— Що з тобою?
— Голова гуде, — сиплим басом сказав Толя. — Вчора я, Ігорю Станіславовичу, теє…
Цей дебелий білявий парубок свого часу займався класичною боротьбою, а зараз співав у самодіяльному хорі. Але найбільшим життєвим призначенням Толі був не спорт і не вокаліз, а спання. Цьому приємному заняттю Толя віддавав майже всі вільні хвилини свого життя. Міг спати навстоячки, будь-де, за будь-яких умов. І тільки коли Толя сидів за кермом, його сірі оченята некліпно й уважно стежили за дорогою.
— Так, — критично оглянув Ігор опухле обличчя Толі, — у «Ла Скала» тобі тепер не співати… З ким же ти піддавав?
— З братом сестриного чоловіка… В них тут дім свій біля станції. Ночував у них.
— По скільки ж ви вдарили? — поцікавився Ігор.
— Та, — махнув рукою Толя, — хіба я рахував… Первак — як вогонь. Все в них є, повна хата, але живуть… Некультурні люди, одне слово. Ви навіть не повірите, Ігорю Станіславовичу.
— А що?
— К приміру, купили вони машину пральну. Є в них і телевізор, і радіола, й акордеон. Ну, а оце днями зарізали теля…
Тут Толя пирснув сміхом, аж рукою рот затулив. УАЗ плив по каламутному озеру, що утворилося на центральній вулиці містечка.
— Зарізали теля, — вів далі Толя, — й надумали кишки мити в пральній машині. Уявляєте? Кинули кишки, ввімкнули машину, вона, конєшно, гуде… Вимкнули — глядь, а кишки всі порвало! Толя знову зайшовся сміхом.
— А кольоровий телевізор у свинарнику вони ще не поставили? — спитав Ігор.
— Ні.
— Поставлять.
— Так, — згодився Толя. — Темні люди. Але первак у них добрячий. І закусь — те, що треба.
Поснідавши у чайній, де Ігоря вже знали (Толя їсти відмовився), поїхали до центральної лікарні, на території якої містилася районна санітарно-епідеміологічна станція.
— Довго стоятимемо? — спитав Толя.
— Ні. Так що ти нікуди не тікай. Підпишу акт, зайду до головного — і додому.
— Добре, — зрадів Толя. — Сьогодні у нас репетиція.
— З твоїм голосом зараз знаєш де співати?
— Та я не співатиму, тільки піду. У нас дуже з відвідуванням строго.