У кабінеті Годні нікого не було, сказали, що він кудись вийшов. Можливо, гайнув снідати — жив Годня поряд із лікарнею. Тоді Ігор, щоб не марнувати даремно часу, почав диктувати акт розслідування миловидній жінці, яка числилася тут помічником епідеміолога, а фактично працювала друкаркою. Жінка друкувала дуже швидко й без помилок. Узявши акт, Ігор пішов до кабінету Годні, а того все не було. Ігор роздратовано подумав, що надто все добре в цій санепідстанції, надто чисто й вилизано, багато виставочних стендів з фотографіями, що висвітлювали роботу добровільних санітарних дружин, — Ігор не мав сумніву, що все це туфта, показуха, й що ніякої роботи, ніяких санітарних дружин немає, вони існують тільки у звітах і на фотографіях, і що всі ці гарно намальовані схеми й графіки, що ілюструють титанічну роботу санітарної станції, — все це теж зроблено за наказом і задумом цього хитрого чорняка Годні.
До кабінету ввійшов Годня.
Вигляд мав розгублений. З його синього велюрового капелюха, вкритого нейлоновою торбинкою від плаща болонья, струмками збігала вода.
— Ви чули? Космонавти загинули!
— Як? — скрикнув Ігор. — Не може бути!
«Не може бути. Не може бути!» — вигукнув він, бо завжди так казав, коли чув страшні слова про раптову смерть когось зі своїх знайомих. І щоразу, вимовляючи: «Не може бути!» — він знав: це правда. Цим не жартують. Це може бути.
— Радіо повідомило. Сказали, що вони приземлилися. І що ознак життя не виявлено.
— Ч-чорт, — видихнув Ігор. — Такі люди загинули. Такі люди!
Годня був у гумових чоботях — на чистій підлозі кабінету залишалися мокрі вапняні сліди. «До лікарні ходив, — подумав Ігор. — Там зараз ремонт».
Ігор уявив, що зараз діється на місці приземлення, що відбувається зараз у групі медичного забезпечення польоту, в Центрі управління польотом, вдома у космонавтів. Що робиться зараз з матерями, дружинами й дітьми космонавтів. Що каже зараз уся країна. І як захлинаються іноземні телеграфні агентства та радіостанції.
Не помітив, як у кабінеті Годні зібралися люди — працівники санепідстанції. Перемовлялися тихо, ніби в кімнаті був покійник. Жінка, що друкувала Ігореві акт, прикладала хусточку до очей.
— Найбільше жаль Волкова. Такий симпатичний… Молодий…
— А мені Пацаєва. Волков хоч славу знав, а той… Вперше полетів… і ось тобі маєш…
— А Добровольський? Що там казати…
— Припиніть розмови, — сказав Годня. — Всіх жалко.
— Яка ж причина?
— Ще не відомо.
— З'ясують.
— Перевантаження не витримали.
— Чи розгерметизувалися. Вони ж без скафандрів…
— Господи, нещастя яке…
— Товариші, йдіть працюйте, — сказав Годня. — Чуєте?
Люди помалу розійшлися, залишивши в кабінеті Годню й Ігоря.
Годня взяв акт, уважно перечитав і підписав. Підписувався він так довго, наче багатофігурну картину малював, голову схиливши набік, потім підвів до Ігоря сумне обличчя.
— Давайте командировку. Підпишу.
— Ні, — сказав Ігор. — Я передумав, Ми зараз поїдемо у Верхівці.
— Добре, — одразу згодився Годня, немов іншої відповіді не чекав. — Як поїдемо?
Ігор мовив твердо, наче давно вже обміркував план тої експедиції, хоч ще кілька хвилин тому й гадки в нього не було про поїздку до Верхівців:
— Візьмемо ГАЗ-66. Вашу дезінфекційну камеру. На ній поїдемо ми з Толею. А ви за нами на ГАЗ-69. Не може бути, щоб ГАЗ-66 не пройшов. У нього проходимість дуже висока. Коли що — ми вас витягнемо. А якщо не проїдемо, підемо пішки. Я звідси не поїду, поки не побуваю у Верхівцях.
— Гаразд, — підвівся Годня. — Піду візьму гумові чоботи для вас і Толі. Кого ще з собою брати?
— Двох помічників. У лабораторії візьміть чашки й пробірки. Посіви зробимо. Швидше збирайтеся.
Трохи згодом Ігор зрозумів, звідки взялася в ньому та певність. Позавчора вони з Толею побачили навпроти санепідстанції високий військовий всюдихід ГАЗ-66, на якому було змонтовано дезінфекційну камеру. Годня скаржився, що немає шофера й що його шофер Володя змушений розриватися між «козликом» і камерою. Толя сказав, що добре знає цю машину, бо працював на ній в армії: мовляв, не машина, а звір, з будь-якого багна витягне.
Ігор вийшов на вулицю й сказав Толі, що поїздка додому відміняється — зараз вони поїдуть до Верхівців. На обличчі Толі не вималювалось особливої радості. А втім, Толя дуже швидко втішився, сказавши, що з великою приємністю згадає молодість і прокатається на ГАЗ-66 і в область йому, фактично, поспішати нема чого, бо все одно він не при голосі, а брат сестриного чоловіка та його жінка запрошували ще погостювати. Первак є і телятина теж.