Нарешті всі зібралися, Ігор і Толя взули гумові чоботи, Годня пояснив Толі, що їхати треба спершу по дорозі, що йде до Ставичан, доїхати до Нової Гути, а там доведеться звернути з бруківки. Толя сказав, що знає ці краї як свої п'ять пальців, так що нехай за них не хвилюються, знайдуть вони цю Нову Гуту — не раз він там бував, коли працював на молокозаводі. Ігор і Толя залізли в кабіну ГАЗ-66. Годня і його помічники їхали ззаду в «козлику».
Ігор уперше їхав у цій машині, й вона йому дуже сподобалась. Сидиш високо над землею, в кабіні тепло, затишно, амортизація гарна, все зручно зроблено, спереду можна відкрити вузеньке віконце для свіжого повітря, мотор сховано всередину кабіни, так що дорога просто стелеться перед твоїми очима.
— Як у літаку, — підморгнув Толя. — Тільки крил не вистачає…
«Тільки крил не вистачає», — повторив мовчки Ігор і знову згадав космонавтів. «Розтин робитимуть, мабуть, сьогодні в Москві», — спало на думку, й він жахнувся. Ще вчора таке страшне припущення нікому не могло навіть наснитися. Вчора, коли вони були на орбіті. «Досить, — сказав сам собі Ігор. — Треба переключитися. Треба згадати Домбай, або останню зустріч з Іринкою, або сина. Ні. Треба краще думати про випадок у Верхівцях — від чого помер той дід?»
А дощ періщив нестримно; Ігор подумав, що, мабуть, на небі теж є свої врожайні водяні роки й свої плани водозаготівель, і що цей рік видався особливим, і тут уже нічого не вдієш, тільки хлібів шкода. Подеколи Ігор позирав у бічне дзеркальце — «козлик» Годні не відставав од них. Так, трясучись по розчахлій дорозі, доїхали до залізничного переїзду, за яким починалася Нова Гута. Шлагбаум був спущений, вони зупинили машини й вийшли розім'ятися.
Небачена краса оточувала їх: за розбитою дорогою, на якій грязюка була так перемішана й збита колесами автомобілів, що скидалася на шоколадний крем, починалися луки й діброви. І трава на тих луках була невисока (мабуть, таки встигли її викосити), насичена сріблом і зеленню. Здаля ці луки здавалися витончено доглянутими, ніби англійські газони. А дубки стояли купками по двоє, по троє деревець так, наче молоді коні на пасовиську. Ігор гірко подумав, що все його життя минає в автомобілях санепідстанцій, на поганих дорогах, у смороді відпрацьованих газів, серед куряви чи під дощем, а все справжнє, чисте, потрібне людині, як ковток повітря, все природне, зелене, — квіти, трава, дерева, — все те, з чого починається життя і без чого життя неможливе, — все це лишається обіч дороги, осторонь, І ти, живучи серед цієї краси, бачиш її тільки з кабіни автомобіля або так, як зараз, випадково, а потім поспішаєш далі — вигрібати людський бруд і хвороби, і все часу не вистачає, щоб зупинитися й передихнути трохи, пожити хоча б кілька годин у цій діброві.
— Гей, хто там! Поснули, чи що? — гукнув Толя. — Піднімайте шлагбаум!
Ігор подивився на годинник і збагнув, що вони вже хвилин двадцять стоять на переїзді, а поїзда все нема. З будки поволі вийшла жінка в чоловічому піджаку, подивилася на їхні машини. Вирішила, що то не такі й цабе великі, можуть і почекати.
— Заждіть. Зара начальство на моторі проїде.
Почекали ще хвилин десять. На залізничних коліях мертва тиша. Тоді почав лаятись Годня. Жінка неохоче покрутила ручку й підняла шлагбаум.
У Новій Гуті машини зупинились біля сільмагу. Продавщиця в білому халаті й двоє дядьків у фуфайках розвантажували ящики з горілкою. Толя, Володя й Годня підійшли до них — почали розпитувати, чи можна проїхати до Верхівців.
— А хто його знає, — ліниво відповів один з дядьків. — Мо', й проїдете. У вас резина хороша. Ми не проїхали. Гибле діло. А ви спробуйте.
Умовилися: ГАЗ-66 поїде перший — прокладатиме колію. А за ним піде ГАЗ-69. Володя розтлумачив Толі, як їхати і біля якої криниці звертати. Брязнули дверцята, й машини рушили.
Дорога одразу пішла вниз, у глейке баговисько. Толя ввімкнув передні ведучі колеса. Тільки тут Ігор зрозумів, що Годня не брехав і жарти тут зайві: поїздка по цих землях, поперехрещуваних ярами, спусками в глибокі долини й підйомами по слизьких, круто похилених узбіччях, — справа небезпечна. Машину почало немилосердно водити, хоч їхали повільно, й тепер Толя не балакав, а сидів, зціпивши зуби, й обережно, майже ніжно натискав педаль газу. На дні долини шумував потік, повний глинистої води, а над тим потоком був перекинутий вузький місток, заліплений весь слизькою грязюкою. Толя став ще зосередженіший, машина сунула вниз юзом, майже не слухаючись керма. Ігор визирнув з кабіни й побачив, що їхній ГАЗ-66 залишає за собою дві дивовижно сухі колії — воду з них тимчасово вичавлено, — й по тих широких коліях поволеньки суне «козлик». Через перший місток проскочили щасливо. Дорога стрімко бралася вгору, й одного необережного руху керма було б досить для того, щоб їхня висока (тепер висота машини стала її головною вадою) тарандайка з високою дезінфекційною камерою повалилася на бік і покотилася схилом гори. Ігор міцно тримався за скобу біля вітрового скла, й тепер кабіна не видавалася йому такою безпечною й затишною.