Знову почало водити машину, а вони сиділи, мов неприкаяні, в цій залізній скриньці, яка майже не слухалася їх. Толя матюкався, упрівши од напруження. Вони доїхали до тої криниці, про яку казав Володя, і подалися праворуч, униз. Почався другий спуск, ще крутіший і страшніший, ніж перший.
Ігор згадав, що дядьки, які носили ящики з горілкою, казали, що коли вони проскочать через той чортів яр, вважай, добралися до Верхівців.
— Ну, тримайтеся, Ігорю Станіславовичу, — серйозно мовив Толя. — Коли що — стрибайте.
Їх чекав вузенький місток без поручнів, перекинутий через глибокий рівчак. Ігор навіть не повірив, що колеса взагалі вмістяться на тому містку, проте Толя поволі підвів машину до переїзду, аби рівненько в'їхати на місток, інакше, заїхавши збоку, він би не зміг вивернути важкий автомобіль і точно потрапити колесами на дощаний настил. Ігор відчув, як наростає тривога, і ясно зрозумів: це майже божевілля — їхати через місток, на якому і в сонячний день легко перекинутись, адже зроблено його не для автомобілів, а для людей, худоби і возів. Подумав, що коли в нього залишилася хоч крихта здорового глузду, то він повинен негайно зупинити машину, не піддаючи нікого небезпеці, й піти у Верхівці пішки. Одначе Ігор промовчав. Толі було зараз не до розмов. Пізно вже зупиняти машину — розвертатися ніде, треба раніше було думати, а зараз залишалося одне: переїхати через той клятий місток. Толя знову переключився на першу передачу й поволі в'їхав на настил. І раптом Ігор відчув, як невблаганно зіслизають задні колеса їхньої машини, як вона починає хилитися на правий бік. «Тільки б мотор не загорівся, коли перевернемось», — подумав Ігор. І ще він подумав, що, коли машина впаде на правий бік у яр, повний води, двері заклинить і він навряд чи викараскається з кабіни. Розгубленість тривала якусь невловиму мить. Толя, зрозумівши, що вони перевертаються, відчайдушно дав повний газ. Мотор заревів, передні колеса, які вже встигли торкнутися землі, пробуксували, але все-таки перетягли машину через місток, і вони почали здиратися вгору, не боячись нічого — ніякого ковзання, наплювати їм було на все — найстрашніше лишилося позаду.
Виїхавши на гору, вони зупинилися і вискочили з кабіни. Побачили, як «козлик» досить легко переїхав через той місток і поволі подерся вгору слідом за ними.
— Твою мать, — сказав Толя, стукаючи ногою по скатах, — ви бачили таке? Мабуть, високий тиск у шинах. Чого ж я раніше не здогадався скинути тиск? Йшла, як п'яна. А їм — дивіться. Хоч би що тобі.
В цей час під'їхав «козлик», і з нього вискочили Годня й Володя.
— Живі? — крикнув Годня. — Не повмирали зі страху? Ми вже думали, що вам кришка. Колесо висіло в повітрі. Мабуть, здорово перелякалися, га?
Ігореві неприємно стало, бо йому здалося, що Годня насміхається з нього, наче єхидно підморгуючи: адже ж злякалися ви, Ігорю Станіславовичу, кажіть правду, злякалися, це вам не статті наукові писати і звіті в міністерство, я ж бачу, що ви передригоніли.
— Все гаразд, — сухо сказав Ігор. — Чого кричати? Проїхали. І дорога нормальна. А ви казали, що проїхати неможливо.
— Ну, ну, ну, — надто голосно засміявся Годня, примруживши чорні очі. — Тепер ви герой. А проскочили, можна сказати, чудом. Могло й нещастя статися. І навіщо це вам?
Стояв, посміюючись, низькорослий, гостроносий, впертий, у темному плащі й капелюсі, з якого так і не скинув нейлонову торбинку, хоч дощ і вщух. Так, дощ скінчився, і з вершини гори було видко, як накочувались на далекі горби хвилі сонця: щільна пелена дощових хмар луснула, як навесні рветься крига на річці, й синювато-похмурі гони висвітилися, як це буває на сцені, коли освітлювач запалює ряд горішніх ліхтарів. Сонячна барва поповзла по землі, визолочуючи її, дійшла до машин і людей, і одразу стало тепло й парко. Ігор скинув плащ.
— Тепер підсохне, — сказав Толя. — Ми всюди проїдемо.
— Поїхали, — сказав Ігор.
Вони посідали в машини, й колона рушила далі. Вдалині вже видніли Верхівці, розкидані по горбах.
Спочатку заїхали в дільничну лікарню. Довелося знову здиратися вгору — тепер це була вузька вулиця. «Козлик» забуксував, ледве зрушили його з місця. Проїхали повз кам'яну огорожу, за якою розкинувся величезний старий парк.