— Це якогось знаменитого поміщика парк, — мовив Толя. — Кажуть, що тут писав вірші польський поет… цей… як його…
— Міцкевич?
— Ні… Другий…
— Словацький?
— Словацький, — зрадів Толя. — Хлопці казали, що сюди приїздив Іраклій Андроников. Щось шукав.
— Ти дивись, — ввічливо мовив Ігор, який ще не встиг перейнятися літературно-історичною красою цих місць.
Місцевий лікар Лев Миколайович не-Толстой, на прізвище Радкевич, страшенно здивувався, побачивши приїжджих, які почали завзято зчищати грязюку з чобіт з допомогою нехитрого пристрою — спеціального залізного леза, поставленого перед порогом. Лев Миколайович виявився молодим і досить самовпевненим хлопцем спортивного вигляду. Ще більше здивувався Лев Миколайович, дізнавшися, що вони приїхали від Нової Гути. «Ви що, збожеволіли? — сказав він. — Там же машини не ходять». — «А що, в це село їздять лише на волах?» — спитав Ігор. «Ні, — сказав Лев Миколайович, — є інша дорога. Тільки по ній їздять, коли сухо. Зараз там проїхати неможливо». — «Вважайте, що ми зробили неможливе», — відповів Ігор і попросив принести історію хвороби померлого діда.
— Скільки можна займатися цією справою? — знизав плечима Лев Миколайович. — Не варто було для цього з Києва їхати.
— Помовчте, — грубо обірвав його Ігор, відчуваючи, як у ньому закипає лють. — Робіть, що вам сказано. І не вчіть мене. Тут я вас учитиму.
Лев Миколайович ображено стис губи й приніс історію хвороби. Ігор став уважно читати її: хворий 62-х років (не такий уже й старий), інвалід війни (ампутація лівої ноги вище коліна), за тиждень до захворювання розрубав собі сокирою праву ногу: рвано-рубана рана, введено правцевий анатоксин. Захворів 15 червня. Госпіталізований 18 червня. Помер 19 червня.
— Чому так пізно госпіталізували?
— Бачите, — сказав Лев Миколайович, і в голосі його вже не було самовпевненості, — померлий не звертався по медичну допомогу.
— А фельдшер для чого? Треба було самим виявити хворого.
— Він жив на другому кінці села, — ніби вибачаючись, сказав Лев Миколайович. — Це, по суті справи, інше село. Дуже важко туди добиратись. Фельдшериця не встигає…
— Подивимось, — сказав Ігор. — А коли літав літак?
— Не знаю точно, — знітився Лев Миколайович. — Чи дванадцятого, чи тринадцятого.
— Тринадцятого, — уточнив Годня. — Бригадир казав.
— Як прізвище бригадира?
— Микитюк.
— Де він живе?
— На тому ж кутку.
— Добре, — сказав Ігор. — Принесіть мені історії хвороб всіх, хто лежав у вашій лікарні з першого червня по нинішній день. Ні, навіть раніше — з березня.
З особливою уважністю Ігор вивчав зараз сторінку, де записано було всі призначення: назви препаратів, дози. Смаглява чорноброва сестра поклала перед ним стос пошарпаних паперів. Її руки пахли пеніциліном. «Красуня яка, — подумав Ігор. — Візантійське обличчя».
Почав читати принесені історії хвороб. Відзначив, що велись вони кваліфіковано: мабуть, ще не зледащів Лев Миколайович у цій глушині, як це часом буває з сільськими лікарями. Відклав убік одинадцять історій хвороб: симптоматика в цих випадках була схожа на ознаки хвороби, від якої помер дід.
Поки він читав історії хвороб, Годня й Лев Миколайович сиділи тихо. Лев Миколайович підстригав нігті, а Годня читав старий, пошарпаний номер журналу «Изобретатель и рационализатор», що невідь-звідки взявся в цій лікарні. Ігор подумав, що, либонь, так поводяться в присутності ревізора директор і головний бухгалтер ресторану, в якому виявлено нестачу. Стало смішно: він у ролі ревізора-викривальника. Навіть не смішно, а сумно.
— Ви твердите, — нарешті звернувся Ігор до Годні, — що причиною отруєння був літак, який літав тринадцятого. Подивіться ці історії. Вже третього червня в лікарню поступили хворі з такою ж самою хворобою. Ось ці випадки.
— Звідки це видно, що з тою ж хворобою?
— Візьміть окуляри в руки і почитайте. Лікарю, а ви як думаєте?
— Взагалі схоже, — згодився Лев Миколайович. — Я й сам думав. Але ж ніхто не помер… У них хвороба перебігала дуже легко.
— Ваше щастя. Ну добре. Тепер друге. Старий був інвалід та ще й ногу собі поранив. Ясно, що він далеко не міг ходити, тим більше працювати в полі. Що ж, літак посипав отруту на його хату?
— Дощі почалися, й хімікати змило з поля в колодязі. Ви побачите, в якій вони ямі живуть, — сказав уперто Годня.