— Дев'ятнадцять відмахали, — сказав шофер. — Вже недалеко.
— Маріє, — обізвався чоловік у чорному костюмі, — як тобі?
— Нічого, — зовсім тихо відповіла вона. — Треба було пошивку надіти. Можуть подумати…
«Її звуть Марією, — подумав Ігор, — І не завжди ж вона була така негарна та жовта, як сьогодні… Ні, вона могла бути однією з найвродливіших жінок у Демківцях: щоправда, в неї трохи важкувате підборіддя, але вона могла вславитись кольором обличчя, наприклад, — з її лиця, мабуть, не сходив морозний рум'янець, а погляд був темний та тривожний; трохи похмурий був у неї погляд, але це чомусь завжди подобається парубкам; а цей Микола — парубок правильний… він нічого не проґавить… Народилося в них двоє дітей (заревані, вони залишилися з дідом), і Марія потовщала, перса налились, потугішали, — одному Миколі відомо, яке в неї гаряче, тендітне тіло, хоча вона одягається зовсім не по-модному. Зараз, дивлячись на неї, навіть не подумаєш, що в неї таке біле, пещене тіло, але чоловік знає, тому що взимку вони купаються на кухні, біля грубки — гріють воду у виварці й миються в дерев'яних ночвах. А по ночах у неї болять руки — вона ходить у радгосп доїти корів (без мехдойки, масаж вимені, дванадцять корів), і пальці в неї червоні та розпухлі, наче морква. А коли Микола був на курсах, вона писала йому листи кривулястим почерком, без ком та крапок — тому що слово лягає до слова і коми та крапки можуть лише збити хід її думок, обірвати їхній чистий біг, позбавити їх тієї сумної сили почуття, яку народжує розлука… Марія його кохає. І він її. Чи все не так? Може, вона й справді негарна?»
— Скільки там? — спитав Ігор.
— Двадцять три, — мовив шофер. — Скоро Гриців.
— Бензину вистачить? — спитав чоловік хворої жінки.
— А чехи все бавляться, — неприязно зауважив лектор.
— Поляки, — поправив Ігор.
Ледве Ігор торкнувся регулятора, як залунав задушевний баритон, дружній, інтимний голос («Цей тип усе своє жаття грав ролі перших коханців, — подумав Ігор, — йому шістдесят п'ять, він чмокає руки жінкам, на ньому — краватка метелик; авжеж, у нього вставні порцелянові зуби та білява подруга життя — двадцятитрьохрічна театральна перукарка»).
— «В цьому чудовому романі, — воркував власник порцелянових зубів, — Олександр Олександрович Кречет яскраво показав, як формується нова людина. Через роздуми та переживання свого героя Івана Вільного письменник добре передає, як багато зроблено, як далеко ми пішли вперед. Але не поспішайте з благодушними висновками, каже Кречет. Життя складне і суперечливе. Крім світлого, в ньому ще немало й негативного. В одній бригаді, в одному колгоспі з Вільним працюють різні люди. І багато з них зовсім…»
Ігор вимкнув приймач.
Шофер запалив фари, і сліпучий промінь світла шаснув по путівцю. Ігор відчув, що змерз, — і підняв шибку. Злість і гіркота охопили його. «Якого біса цей тип умовляє мене? — подумав Ігор. — Що він хоче довести мені? Навіщо він бреше? Адже не читав, напевне, роман. Навіщо цей тип з порцеляновими зубами і ще сотні людей — автор рецензії, елегантні редакторки, режисери, звукооператори, гарненькі дівчатка, які натискають якісь кнопки на магнітофонах, — навіщо вони, ніби змовившись, розхвалюють щосили це паскудство, плід бездарної фантазії цього Кречета? Навіщо вони намагаються привласнити собі право — визначати, що гарно і що погано, що є добро і що є зло? Вони гендлюють своїми оцінками з таким апломбом, що…»
Ігор і сам, мабуть, не розумів, чому так гостро сприймає фальш саме сьогодні, хоча і вчора, і позавчора це його не хвилювало; він ще не розумів, що жінка, яка стікала кров'ю на задньому сидінні машини, була найкращою протиотрутою, якої боялася будь-яка фальш.
Пригадав — сьогодні субота, і з гидливістю подумав, що незабаром почнеться передача з телевізійного кафе: йому подумалось, що за все життя він не бачив стільки безсоромної брехні, як за ті кілька вечорів, які він провів біля телевізора, дивлячись, як мертво посміхаються модні співачки, як кокетують холодні честолюбці — вигадники третьосортних віршиків, як догідливо-голосно регочуть відвідувачі, вислухавши якісь жартівливі побрехеньки, як швидко і вправно вони відповідають на запитання дикторів: «Ну як, подобається вам?» — кричать хором, підкреслено люб'язно: «Дуже, дуже, дуже подобається!»
«Мене б туди, — подумав з ненавистю Ігор. — Я б відповів: ні. Не подобається. Це низькопробно, заяложено, брехливо. Дайте-но я краще розповім вам про село Горобці, про колгосп «Прогрес», де головою Василь Варламович Ткачук. Про лікарню-палац, про запах сечі в палатах. Про гладку пику цього Ткачука, який їздить у чорній «Волзі» від контори додому, хоча його цегляний красень будинок височить за два кроки од контори. Вам, сопливі гарненькі дівчата, які сьорбають чорну каву, а потім, приязно усміхаючись в об'єктиви телекамер, починають витанцьовувати (о мої маленькі манекенчики: десять заводних іграшок, гарненьких іграшок) ліпсі або новий танок «позитрон», вам цікаво буде дізнатися про колгосп «Прогрес».