І про цю жінку, яка вбила в собі дитину, я вам теж зможу розповісти дещо. Може, тоді ви не дивитиметесь на мене, на шофера, на лектора, на жінку й на тисячі інших людей як на зручну мішень, по якій стріляють десятки радіостанцій та телевізійних центрів…»
Пригадав, як колись торкнувся дротика, що стирчав у приймачеві замість антени, і відразу приймач задзвенів весело й гучно (зазвучали десятки нових станцій) — так ніби влили порцію свіжої крові.
— Як наша хвора? — спитав Ігор,
— Лікарю, чи скоро вже? Погано мені…
— Скоро… — сказав шофер. — Тримайся. Зараз на асфальт виїдемо, тоді…
— Коли б у мене був інструмент… — звернувся Ігор до лектора. — Це банальне вишкрябування… Але що я можу без ідіотських залізячок та ампул?
— А валідол не підійде? У мене є.
— Валідол… Чого ми всі варті? Я їй навіть кров перелити не можу. Нема аглютинуючих сироваток. Ось ви, наприклад, знаєте, яка у дружини група крові?
— Ні, — стрепенувся чоловік у чорному костюмі. — У мене — третя. В армії перевіряли.
«У нього стомлене, сердите обличчя, третя група крові та новий костюм з чорного трико; купив, мабуть, у районному універмазі, — подумав Ігор. — Тільки чому Марія не помітила, що костюм великуватий? Третя група крові. Був, певно, на війні. Привіз із Німеччини велосипед. Як Махов. Тоді привозили акордеони або велосипеди. В чохлах ці велосипеди нагадували якісь дивовижні музичні Інструменти. Працює цей Микола на цукрозаводі… чи, може, механізатор? Ні, мабуть-таки, на цукровому. І характер у нього гордий та запальний. Любить, щоб жінка шанувала його… Щоб не суперечила, коли зайву чарку вип'є, щоб терпіла… в усьому погоджувалася з чоловіком, тому що, здається йому, душа чоловіча повинна бути як кулак — міцна, важка, мозоляста…»
— Якого чорта ви дозволили їй зробити це? — напався він на чоловіка. — Чи самі примусили?
— Та, знаєте, — промимрив той, — тут я проґавив, конєшно. Вона каже: все буде гаразд… їй нібито соромно в лікарню лягати… знаєте… як у нас. Я й дозволив… Сам винний, конєшно…
— Дурість, звичайно, — повчально сказав шофер. — Таке просте діло. Адже для цього є лікарня.
— Воно, конєшно, вірно… Якби знаття, — скрушно зітхнув чоловік.
Лектор здивовано втупився в нього, але не зміг побачити вираз обличчя цього чоловіка. А голос — що ж, голос був трохи хрипкий, буденний.
Марія не чула цієї розмови, вона знепритомніла, її свідомість погрузла в передсмертних сутінках, Марія була далеко-далеко, ще два кілометри залишалось до Грицева. Вони проїхали повз цегельний завод, почала підніматися стрімко вгору.
Нарешті машина в'їхала на вершину — і одразу ж всі побачили мерехтливі вогники райцентру.
— Гриців, дивіться, Гриців, — збуджено сказав лектор, хоча всім було ясно, що це і є Гриців.
— Газуй до головного корпусу, — сказав Ігор.
Чоловік у чорному костюмі нахилився до дружини — лектор побачив, як він пробував розворушити жінку, як швидко провів рукою по її обличчю.
— Маріє! — скрикнув він так, що у всіх завмерли серця. — Маріє… Марієчко… приїхали… прокинься!
Вона опритомніла і розбірливо мовила:
— Ти вибач, Миколо… Дітей шкода… Я винна. Машина зупинилась біля самих дверей приймального покою.
— Швидше! — скомандував Ігор. — Виносьте її. Я — до чергового!
Чоловік у чорному костюмі взяв дружину на руки — шофер і лектор допомогли йому — і зупинився нерішуче перед дверима.
— Ой, пробачте, — шепотіла Марія. — Пробачте, бога ради. Я, здається, наслідила… здається…
— Ну й дурна ти, як подивлюсь я на тебе, — сказав шофер.
— Сюди, сюди, — покликав Ігор, — виглядаючи з дверей. — Несіть її сюди. Пощастило вам. Кость чергує. Він як бог… Все може… З мого випуску хлопець.
В приймальному покої було парко; пахло хлоркою. Марія байдуже лежала на тапчані. Кость виявився дитинно-рожевим монументом — гладким, рудобровим, трохи вайлуватим хлопцем у важких окулярах.
— А я вже думав, старий, що ти знову нам підкинеш енцефаліт. Злякався навіть. Бо ця сволота, Кубайчук, з мене шкуру здере…