— Там все гаразд, — сказав Ігор. — Енцефалітів там не буде. Це, — він кивнув на Марію, — по твоїй частині.
— Тоді, старий, їдь, — сказав Кость. — Наталочку вітай, їдь, їдь. Тут твоя вища санітарна освіта не потрібна.
— Гад ти, — тицьнув його кулаком під ребра Ігор. — Живодер. Дивись, щоб усе було в ажурі. Зрозумів? Де ти таку будку відгодував? Може, залишитися? Допоможу.
– Їдь. Без тебе тут… Бувай.
«Розцілував би я тебе, друже», — подумав Ігор. Слідом за Ігорем вискочив Маріїн чоловік.
— Лікарю, лікарю. Скажіть тільки правду. Вона житиме?
— Чого ж їй не жити? Все гаразд. Готуй півлітра. Знаєш, хто такий Кость? Титан. З мого випуску. Він може все.
— Дякую, лікарю. Приїздіть коли-небудь. Вип'ємо.
— Гаразд, гаразд. Тільки запам'ятай. Я люблю горілку з перцем. Самогону в рот не беру. Ну, щасливо…
Машина рушила, вибіливши пронизливими променями паркан, лавки, стовбури лип, од яких віялом розбіглися тіні, та маленький будиночок із заґратованим віконцем, що стояв у глибині парку.
— Може й померти… — обізвався Ігор. — Крові страшенно багато втратила.
Знову рука машинально потяглася до приймача. «Раї Радіо Рома Раї Радіо Рома», — сказав диктор. Потім у машину вповзло приглушене калатання дзвонів. Звуки були зловісні, повільні. Спереду з'явилася залізнична колія. Машину добре труснуло на переїзді, мелодію дзвонів заглушив тріск, а коли тріск ущух, почулася впевнена скоромовка пастиря:
«Аве Марія грація плена домінус текум бенедікта ту ін муліерібус ет бенедіктус фруктус вентріс туї. Амен».
Цей чоловік говорив швидко і впевнено. Оператор, очевидно, використав штучну реверберацію звуку так, що здавалось, ніби пастир звертається до неба, ніби монолог проголошується на безлюдній землі, яка спокутувала всі гріхи. Але ось почулися несамовиті жіночі голоси:
«Аве Марія грація плена домінус текум… Амен.
АвеМарія грація плена домінус текум… Амен», — шепотіли жінки, і їхні голоси були принижені, благальні. Жінки молилися так, наче благали пощади.
— Невже може померти? — спитав лектор.
— Авжеж.
— Так безглуздо…
— Більшість смертей абсолютно безглузді, — сказав Ігор. — У відсутності сенсу — сенс смерті.
— Жахливо…
— В Ставках зупинимося. Подзвонимо в Гриців — у них там є телефон.
«Аве Марія грація плена», — шепотіли жінки.
— Тоскно, — сказав Ігор. — Я краще джаз пошукаю.
— Ні, ні, — запротестував лектор. — Нехай буде.
Ігор невесело посміхнувся.
— Лекторе, лекторе. А бога, кажуть, немає?
— Знаєте, про що вони моляться? Про те, що Марія, яка чекає дитину, благословенна і благословен плід її чрева, її дитина, Ісус.
— Розумію, — сумно сказав Ігор. — Гарне ім'я — Марія. А Ісус… Що ж… Ісус не народиться.
Їх освітило зустрічне авто. Ігор зиркнув на попутників. У них були сліпучо нерухомі, задумливі обличчя. Коли машини розминулися, шофер сказав:
— Якби Плахін знав, де зараз його машинка бігає. Еге ж, Ігорю Станіславовичу?
— Якщо у цієї Марії четверта або третя група, тоді просто. Чоловік їй дасть. Свіженьку. Парубок він здоровий.
«Він тоді дасть кров, — подумав Ігор, — замість тієї, що залишилася на ковдрі та на сидінні машини; просидить ніч над цією жінкою, котрій ми випадково перешкодили вмерти, котру він ледве не відправив на той світ…»
— Здоровий хлопець, — підтвердив лектор. — А як він її ніс… ви бачили?
«Аве Марія грація плена домінус текум», — голосили жінки.
— Нічого, — сказав Ігор. — Все нормально. Кость — хлопець чудовий. Він тут насобачився… Я цю муру вимкну. Треба останні вісті послухати. Як там наші з Угорщиною зіграли? Хоча б рахунок узнати.
Подивився на годинник і додав:
— Шкода. Не встигнемо на телевізор. Зараз починається телевізійне кафе. «Блакитний вогник». Бувають непогані передачі. Пісеньки різні.
— Ставки, — сказав шофер. — Ну як, Ігорю Станіславовичу, дзвонити будемо?
1963 р.
ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?
Він розшукував по кишенях ключі від автомобіля — уповільнено і сонливо, почавши не з плаща, не з тієї кишені, куди завжди кидав ключі, наче зовсім не хотів їх знаходити, наче бажаючи розтягти у нескінченність ту хвилину перепочинку, ту мить ніпрощонемислення й нічогонероблення, що пролягла між відпрацьованою суєтою операційного дня і майбутнім напруженням вулиці. Він утомився від точності, його знесилила щоденна необхідність вимірювати, вираховувати й стримувати свої рухи, безнастанно звіряючи їх, як це чинять штурмани, з докладними картами — тільки не землі чи неба, а живого людського тіла, з прихованими під його поверхнею ріками, річечками та джерелами життя.