Почувався тепер майже щасливим, роблячи необережні, необмірковані рухи. Спочатку заліз до лівої кишені штанів, хоч достеменно знав, що там ніколи нічого не носив, згодом з піджака витягнув кілька уривків паперу, відірваний ґудзик, гребінець і значок. Уважно переглянув пошарпані папірці: кілька тролейбусних талонів на той випадок, якщо автомобіль зіпсується — але його «Жигулі» поки що не псувалися, і ветхі талони доживали останні дні; на уривку газети похапцем написаний телефон 76-52-49 та ім'я по батькові: Яків Іванович; хоч як напружував пам'ять, проте не зміг пригадати — що то за Яків Іванович і навіщо треба було йому потелефонувати… Ґудзик дати дружині, хай пришиє, а значок купив синові до колекції; гарний такий чотирикутний значок з подвійним мінливим зображенням: досить було трохи ворухнути значок, як Софійський собор і пам'ятник Богданові Хмельницькому вмить перетворювалися на сучасний герб Києва — сяючий барвами щит з каштановим листям і цвітом. Не забути віддати Михасеві. Значок куплений давно, ще минулої середи на вокзалі. Згадав, як зустрічав уранці московський поїзд, яким приїхав професор Томілін.
Нарешті черга дійшла до плаща. Одразу ж серед різних ключів і дрібних монет безпомилково намацав брелок з ключами від автомобіля. Брелок подарував йому тоді ж, у середу, професор Томілін: це був паризький брелок, привезений з міжнародного конгресу хірургів; золотавий диск, зроблений у вигляді мініатюрної безтіневої лампи — у маленькі ілюмінатори було вставлено кольорові краєвиди Парижа.
Горбач приклав брелок до ока, підніс голову до сяючого жовтневого неба і придивився до собору Паризької богоматері. Не уздрівши там нічого нового та цікавого, зітхнув і відчинив дверцята автомобіля.
Він завжди ставив «Жигулі» на цьому місці, під кленами, якраз навпроти вікон ординаторської. За день опале листя рясно вкрило дах, вітрове скло та капот автомобіля. Горбач сів на холодне сидіння, поклав праву руку на важіль передач, відчувши в його чорному набалдашнику осінню свіжість, і зіщулився на якусь мить, намагаючись зрозуміти — звідки в ньому взялося почуття врівноваженої радості. Так, здається, збагнув. Сонячне світло пробивалося всередину автомобіля крізь листя, що заліпило вітрове скло, і все забарвилося в лагідні жовтуваті й зеленкуваті тони — тихий альтанковий присмерк, спогад чогось гармонійного й щасливого.
Лікарня розкинулась на схилі Печерської гори, де в давнину буяли виноградники, від яких лишилася тільки назва: провулок Виноградний. Чи то сонячних днів стало менше, чи повітря зробилося вологіше, чи ще якась причина, але виноград зник назавжди з цієї гори, відступився від Києва, пішов у дальні заповідники сонця — на Дністер, Закарпаття, Херсонщину, Одещину і в Молдавію. «Виноград, — подумав Горбач. — Дружина просила купити кілограм винограду. Болгарський, прозоро-зелений. Покласти у паперовий пакет. О шостій треба їхати з дружиною до кравчині, на примірку. Вона шиє плаття кольору стиглого винограду».
Повернув ключ запалювання, і мотор запрацював — ледь чутно, так, що жоден лист не ворухнувся. Передчуваючи ще одну маленьку радість, рушив з місця. Листя затремтіло, попливло по склу, відкриваючи перші ополонки сліпучого світла, ілюзія альтанки скінчилася, бо, як тільки Горбач піддав газу, струмені повітря безжально скинули листя; автомобіль, у якому вже вирували ледве стримувані механічні потужності, відкидав металевими й скляними поверхнями кволе, віджиле листя. Щодня це вивільнення автомобіля з-під шару листя наповнювало серце Горбача незрозумілою радістю. Все стало на свої місця: старий, ще земських часів корпус лікарні, хворі, які сидять на лавочках перед порожнім фонтаном, устеленим грубим шаром рудого листя, санітарки в синіх халатах, котрі несуть з харчоблоку великі алюмінієві фляги» на яких олійними фарбами намальовано: 2ХІР, ЗХІР, 2ТЕР, ЛОР.
Біля пам'ятника Образцову він увімкнув третю передачу, готуючись виїхати на асфальтовану дорогу, яка вела вниз, круто петляючи, як справжній гірський шлях. І одразу ж спереду побачив дівчину в білому плащі, пізнав її ходу. То була медсестра Таня. Вона, як йому здалося, зухвало йшла по дорозі, вимахуючи сумкою, схожою на кондукторську. В її ході було щось визивне й переможне, вона наперед знала, що тепер він наздожене її, що змушений буде проїхати повз неї і помітити її, бо іншого виходу в нього немає. Горбач вилаявся подумки, і справді — сьогодні всі його хитрощі, вся його навмисна глухота до натяків Тані, що вони живуть поруч, всі уповільнені пошуки ключів виявилися марними перед її нахабством, бо ця вертка дівчина нарешті дотямила, що треба спускатися вниз не пішохідною доріжкою, як усі, а йти просто по шосе, де сновигають весь час «швидкі допомоги» і де Горбач змушений буде її помітити, зупинити автомобіль, запропонувати підвезти її на Чоколівку, інакше він виглядатиме просто хамом. Навмисне швидко проїхав повз Таню і різко загальмував автомобіль метрів за десять перед нею. Ще сподівався, що вона, може, махне рукою: мовляв, їдьте собі, Іване Федоровичу, нам не по дорозі, я краще пробіжуся по свіжому повітрю, у мене побачення в кафе «Хрещатий яр», чи біля Головного поштамту, чи ще в якомусь місці, де призначає побачення сучасна молодь. Та дарма. Таня посміхнулася вдоволено (він дивився на неї в дзеркальце) і побігла до машини так легко й радісно, що в нього защеміло серце.