Він перехилився через порожнє сидіння і відкрив праві дверцята.
— От спасибі, Іване Федоровичу, — сказала Таня, швидесенько й спритно вмощуючись поруч, наче все життя їздила з ним. — Ви додому їдете?
— Так.
— Можна з вами?
— Звичайно, — сказав він буденним тоном. Усе сьогодні вирішив робити буденно: розмовляти на буденні теми, сидіти з буденним обличчям, так, ніби в автомобіль залетіла комаха, на яку не варто звертати жодної уваги.
— Ти де живеш? — спитав.
— На площі Космонавтів… Я ж вам казала…
— Так, так. Пригадав.
— Мамі район не подобається. Хоче мінятися. А мені подобається. Особливо взимку.
Так, так. Ви живете вдвох з мамою, ти мені казала це два місяці тому, коли клініка справляла в ресторані «Метро» ювілей доцента Перепелиці. Ти, тоді ще зовсім новенька, нікому ще не відоме дівчисько, нахабно всілася поруч зі мною, порушивши струнку й роками вироблену традицію, освячений ієрархічний ритуал усіх бенкетів, і почала розповідати, що батько вас покинув, пішов до якоїсь молодиці, і що для мами це був надто важкий удар — вона страшенно постаріла, якось одразу, безнадійно, і в неї почалися гіпертонічні кризи, і з нервами не все гаразд, і тепер мама підозріло дивиться на тих хлопців, що приходять до тебе, — в кожному вбачає майбутнього зрадника. Ти була тоді в короткому платтячку з червоної шотландки, худенька, в цих окулярах з димчастими скельцями, від чого твої очі, здавалося, були оповиті хмаринками; а потім оркестр заграв «Циганочку» і доцент Перепелиця — огрядний, кульгавий чолов'яга — кинувся танцювати, всі плескали в долоні, ставши колом, і тоді в середину кола вискочила ти. Того дня в тобі сидів якийсь біс» щось нестримне й вітряне, щось шалене й дикувате було в тому танці — доцент Перепелиця давно вже сопів коло вікна, витираючи хусткою шию та лисину, а ти все танцювала, дрібцюючи плечима, як справжня циганка, хоча в тобі нічого від циганки немає: гладко зачесане рудаве волосся, стягнуте ззаду чорною стрічкою, худеньке, нервове обличчя, світлі очі — світлі й короткозорі, позбавлені будь-якої таємничості, коли ти скидаєш свої димчасті окуляри.
…Вони виїхали на Басейну, і спереду, коло фотографії, Горбач помітив старшу медсестру їхнього відділення Липовецьку — її неможливо було не помітити: вища на голову за всіх мужчин у клініці, Липовецька носила яскраво-оранжеву лижну куртку з каптуром, підбитим білим хутром, що одразу вирізняло її з сіро-чорного натовпу.
— Візьмемо? — безневинно запитав Горбач. — Вона на площі Перемоги живе… По дорозі.
— Вона не додому, — швидко відповіла Таня. — Я чула, як вона казала. Крім того, їй треба більше рухатись. Корисно для здоров'я.
— Он воно як, — посміхнувся Горбач, залишивши позаду Липовецьку й зиркнувши в дзеркальце — цікаво, чи помітила вона їх з Танею? — Я думав, ти добріша…
— Ну, якщо вам для повного щастя не вистачав Липовецької, то прошу — зупиніться, а я піду пішки, — спокійно відказала Таня, глузливо й нахабно дивлячись йому просто у вічі.
Горбач нічого не відповів, лише піддав газу, проминувши той небезпечний відтинок вулиці, де чавунна огорожа скверика, що тягнеться посередині Басейної, переривалася, утворюючи прохід, звідки весь час на проїжджу частину несподівано вискакували люди. Спереду, до самого критого ринку, вулиця була вільна, можна їхати швидше.
На Бессарабці довелося стояти перед світлофором, пропускати потік машин, що йшов по Хрещатику. Горбом вигинався перед ними бульвар Шевченка. Два ряди тополь утворювали вузький і глибокий канал, по якому пливло осіннє листя. Натовп людей юрмився біля магазину «Каштан» і зникав у нетрях підземного переходу, і Горбач подумав, що якби не автомобіль і не Таня, він повільно пішов би й собі в цьому юрмищі, зайшов до кафе «Київ», став у довгу чергу, що складається переважно з чоловіків, і випив би кухоль пива, закусуючи солоною соломкою; потім зазирнув би до «Каштана», безцільно оглянув золоті обручки, срібні жіночі прикраси, порцелянові статуетки й сувеніри, і, можливо, купив би Михасеві новий значок, і лише потім пішов на зупинку сімнадцятого тролейбуса. Ще не минуло й півроку, як Горбач купив автомобіль, та не раз уже проймала його туга й самотність, що вряди-годи навідує усіх власників залізних скриньок, та дивна відчуженість від натовпу, від людських облич, та загубленість у самому собі, що пов'язана з швидким, напруженим подоланнням простору, з пульсуючим ритмом руху, коли сам стаєш невід'ємною частиною цього ритму й коли перестаєш помічати, що діється навколо тебе. На професійній мові це зветься звуженням поля зору. Так, звуження поля зору до кількох найважливіших речей, які встигаєш помічати, бо від них залежить твоє життя: дистанція між автомобілями, гальмування, червоні вогні стоп-сигналів та далеке переморгування світлофорів, знову гальмування, жовті поворотні зблиски, обгони й пришвидшення, короткі й часті погляди в дзеркальце і знову гальмування. Ледь спалахнуло жовте око світлофора, як Горбач, наче тікаючи від чогось, витиснув зчеплення, ввімкнув першу передачу й різко рвонув з місця, випередивши інші автомобілі на кілька метрів.