— Ви поспішаєте? — спитала Танк.
Він наче прокинувся, знову пригадавши про існування Тані, хоча насправді він не забував про її присутність, просто якусь мить вона перебувала поза його полем зору, відійшовши в бічні імлисті сфери його мислення.
— Так. Повно всяких справ.
— Шкода, — зітхнула вона сумно. — На Дніпрі, мабуть, зараз гарно. Ви любите осінь?
В її словах уже не залишилося й сліду від глузливої самовпевненості вередливого дівчиська, і ця раптова зміна її настрою ще більше збентежила його. В автомобілі запанувало напружене й незручне мовчання. Горбач подумав, що треба купити й поставити в машині радіоприймач, хай хоч він говорить, коли люди мовчать, коли не знають, що сказати один одному.
— Я люблю весну, — нарешті сказав він.
— Шкода, — знову зітхнула вона, і Горбач побачив, як затремтіли її рудуваті вії.
Вона, чого доброго, зараз почне рюмсати, подумав вів. Ні, дівчино, мене не проведеш, я наскрізь тебе бачу. Ніяких прогулянок по Дніпру, ніяких зітхань, ніякої позолоченої романтики, ніякої осені, яку, якщо хочеш знати, я люблю над усе, бо весна, як на мене, надто одноманітна, суціль зелена, а люди навесні вибляклі, авітамінозні, кволі; не знаю, хто як, але я ніколи не закохувався навесні — лише восени… Проте нині цей факт моєї біографії, шановна Танечко, не має ніякого значення, бо зараз я їду на Чоколівку — залізно, як каже мій син. Зрозуміло? Мені ще треба купити виноград і повезти дружину до кравчині… Так ось що нагадують твої очі крізь димчасті скельця — стиглий виноград.
Ліворуч, унизу, вже вимальовувався бетонний корпус готелю «Либідь». Попереду була площа Перемоги — білі розмітки на асфальті, скляна поверхня універмагу «Україна», жовті мотоцикли автоінспекторів по середині площі; ще один ривок — і поворот на Повітрофлотське шосе; раптом відчув, як пульсують його пальці, що стискають кермо, а в горлі, хоч він у цю хвилину мовчав, з'явилася хрипота — він був переконаний, що зараз, якби промовив слово, воно вийшло б хрипке й деренчливе, він навіть відкашлявся, але нічого не сказав. Йому раптом здалося, що тут, у цій машині, в цю мить вирішується щось надзвичайно важливе — жити йому взагалі на землі чи не жити. Тривога вибору охопила його, зростаючи в міру того, як його автомобіль швидко наближався до площі Перемоги. Ні, сказав він самому собі вперто, я поїду прямо і через десять хвилин буду вдома, бо ця дівчина не цікавить мене, вона мені байдужа, більше того, мене дратує її поведінка, її манера розмовляти зі старшими, нахабно посміхаючись, наче вона знає щось таке, чого ніхто, крім неї, не знає, її дрібні турботи про мене й те, що вона постійно крутиться перед моїми очима. Що ти з нею поробиш — сучасна молодь, зітхнув він і, зчужіло дивуючись, не розуміючи, як могло таке статися, підняв важілець поворотів; його автомобіль, не виїжджаючи на середину площі Перемоги, звернув праворуч, потім ще праворуч, на вулицю Чкалова, проїхав повз кінотеатр «Перемога» й поховальне бюро, знову звернув праворуч і стрімко помчав угору по вулиці Леніна. Від того незбагненного вчинку, що суперечив усім законам логіки, яку так поважав Горбач, йому стало легко, наче тягар звалився з його серця, все стало ясне й зрозуміле, вія перестав почуватися невільником вулиці, в'язнем її залізного дисциплінуючого ритму, до нього повернулася радість вільного польоту, пташиного ширяння, яку подеколи відчувають володарі залізних птахів, що звуться «Жигулями», «Запорожцями» чи «Волгами» — радість, не знана тим, хто не сидів за кермом машини.