Тамуючи несподіване важке передчуття, Олег назвав номер палати.
— Хто в нас дежурна сестра сеодня? — загорлав професор, прямуючи далі. — А-а! То ти? Давай позови мне усех интернов у кабинет, позови... Пойдом, посмотрим...
І, продовжуючи бурмотіти собі під ніс, Желязко зник в «апендициті».
За кілька хвилин двері до палати розчинилися, й у прохід між койками посунула юрба інтернів на чолі з професором Желязком. Вигляд у нього був без перебільшення професорський і виразно свідчив про те, що нікому іншому такої важливої місії доручити не могли. На койках поруч лежали дві жінки, окрім яких у палаті було ще двоє бабусь. Професор змовницьки повернувся до інтернів, що вже побували тут на ранішньому обході, та напівпошепки поцікавився, кивнувши головою у бік двох жінок:
— То котора с них полячка — ота красива, или некрасива?
Жінка, що лежала біля вікна, виглядала дещо старшою, проте її елегантність, гарна фігура та макіяж кидалися в очі. Доглянуті руки нервово смикали край білизни, а невдоволено стиснуті губи не зменшували принадності. Вона й була чужоземною громадянкою.
Інша пацієнтка, яка лежала на сусідньому ліжку, мала в собі кілограмів із двадцять зайвих, але натомість була з розпущеним довгим волоссям, а халат на ній відстовбурчувався, злегка відкриваючи без перебільшення богатирські груди. Вона підняла голову, розвісивши губи-вареники, здивовано вирячившись на другий підряд обхід.
— Красива, красива! — одночасно зашепотіли інтерни, кожен із яких, безперечно, вважав себе знавцем жіноцтва.
Професор виставив живота з пихатим виглядом і, зателепавши короткими штаньми над старомодними шкіряними тапочками, заліз у прохід між ліжками. Вочевидь, він мав специфічні уявлення про жіночу принадність, бо несподівано для усіх повернувся до полячки задом, нахилився до нашої і, розтягнувши рота у радісній посмішці, голосно запричитав:
— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, как ви до нас доехали? Как ваше здоров'я? Ну ничо! Ми вас тут немножко подлечим.
Інтерни махали руками, цикаючи до нього, робили відчайдушні жести, проте Желязко ніяк не реагував. Нахилившись до остовпілої дівахи ще нижче, професор несподівано підігнув свої «скрипучі» коліна і з розгону всівся просто на голову полячці, продовжуючи примовляти:
— В нас тут очен хороша болница, опитни доктора, внимателний персонал.
Очевидно, професорські сідниці цієї миті відчули під собою якийсь не конче зручний предмет, причому, цей «предмет» ще й смикався під ними. Тому рука Желязка автоматично помацала поруч і натрапила на неподобство. Насилу піднісши сідниці, професор загріб «предмет» жменею і не надто поважно посунув убік, пробурмотівши при цьому:
— Подвинса...
А після цього знову розсипався у люб'язностях:
— Ну, ми вас тут немножко подремонтируем, я сам проконтролирую...
Більше нічого він сказати не встиг. За його спиною, наче привид, здійнялася жіноча постать, в якій уже не було ніякої чарівності. Вона вчепилася руками у професорський ковпак і комір та почала у нестямі трусити Желязка, супроводжуючи це дикими криками:
— Єзус Марія! Нєх вас пся крев заляє! Курва ваша мать!
Інтерни застигли на місці, не в змозі чимось зарадити, а полячка, яка, здавалося, зовсім оскаженіла, продовжувала дерти професорський халат і несамовито волати.
Він підійшов, посміхаючись ще здаля, бо впізнав старого знайомого. Володя Якимець виглядав удвічі ширшим, полисів і, що вже казати, — постарішав. Зате був вдягнутий у крутий модний піджак і мав по персню на кожній руці. На поясі висів мобільний телефон.
— Ну, привіт, привіт...
Лікар підійшов, із задоволенням подав руку старому знайомому, обійнявши його і ляскаючи по плечі.
— Добре виглядаєш, — витиснув із себе посмішку Олег.
— Та, загалом, нічого, — погодився той. — Раніше ще крутіше виглядав, а тепер схуд добряче.
— Уявляю собі, — здивувався Олег. — А що, зі здоров'ям проблеми?
— Та як тобі сказати... Наче й не зі здоров'ям... Це як подивитися... А чого ми тут? їдемо, раз вже зустрілися.
— Куди?
— А яка до біса різниця? Знайдемо куди. Місто велике.
— Знаєш, — завагався Олег, — я другу добу чергую. Знову, наче навмисно, спати не дали — ніч відстояв. Голова, як відро. Давай просто посидимо десь.
— Я за те ж! Посидимо, поговоримо... Заразом і з'їмо щось. Після чергування не завадить. Давай!
Вони зайшли за ріг, де розташовувалася стоянка для машин, і Якимець прочинив дверцята шикарної іномарки з масивними заокругленими формами, кольору «темний металік».