— Це що — твоя?
— Не зовсім. Це з роботи. Моя у гаражі.
— БМВ?
— Так. І у гаражі БМВ, але свіжіша. А ця більш потаскана, для робочих поїздок. Хоча, якщо на те пішло, робота — моя, то й машина, виходить, моя також.
— Гарна робота, — присвиснув Олег. — Хто ж тебе взяв на таку?
— Ніхто. Я, брате, сам беру на роботу. Хочеш — і тебе взяти можу.
— Круто, — погодився Олег. — Просто «новий рускій».
— Ну чому... Новий українець, — Володя засміявся, — в мене невеличке підприємство. Ось так живу, кручуся. А ти як?
— Так, — непевно промовив Олег, — скромно — просто лікар.
— Ну, я чув, — гарний лікар.
— Усі ми гарні, — їдко відповів Олег. — Особливо, коли припре, а так...
— Бачу, тії дійсно не в дусі. А мені, до речі, це знайомо. Також часто доводиться не спати. Особливо останнім часом.
Машину припаркували біля бровки навпроти симпатичної вивіски ресторанчика. Приятелі увійшли досередини.
— Ти, звичайно, як істинний хірург, коньяк поважаєш? Я чув, ваш брат тільки це п'є.
— Мені однаково, — відповів Олег. — Сьогодні взагалі немає настрою пити.
— Знаєш, а я вип'ю. Я взагалі кожного дня тепер... Ну, майже. Що, видно по мені?
Олег ніяково знизав плечима.
— Доброго дня, — до столика підійшла офіціантка, — Що ви бажаєте?
— Принеси нам, красуне, коньяку фірмового вірменського, з ікоркою га лимончиком — і щоб уже. А потім щось таке смачне — ну, ти знаєш, так, щоб ми тут не сумували. Бо більше не прийдемо.
Дівчина посміхнулася і пішла виконувати замовлення.
— А ти такий самий жилавий, як був, — заздро кинув поглядом Володя. — Непогано виглядаєш. Пам'ятаю — з тобою важко було, хоч я й на категорію вище боровся. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — без особливого ентузіазму відповів Олег. — Ти також прудкий був. І важкий на додаток. Мені колись мало ногу не поламав. Пам'ятаєш?
Офіціантка поставила на столик коньяк із бутербродами та нарізаний лимон. Володя розлив на правах господаря і запитав:
— Ну що, будьмо? Скільки не бачилися? За зустріч.
Він перехилив, не смакуючи. Олег трохи почекав і почав пити маленькими ковточками, наче змиваючи неприємний осад доби, що минула.
— То які у тебе проблеми?
— О, після чарки навіть інтерес з'явився, — констатував Якимець. — А то зовсім пісний сидів. Проблеми... Гм-м... Олежко, а ти скільки отримуєш, узагалі-то?
— Я? Та як тобі сказати... Ну, з усіма набавками зараз гривень чотириста з чимось. А до чого тут це?
— Чотириста... — Володя закурив та налив по новій. — Припустимо, стільки само тобі ще вдячні пацієнти у конвертах приносять... Загалом сто, як ти кажеш, «з чимось» баксів на місяць виходить...
— Не зрозумів, — знизав плечима Олег. — Ми що, зустрілися, аби рахувати мої прибутки?
— Ні, звичайно, не ображайся. Хочу запропонувати тобі роботу.
— Яку ще роботу? Ти що, приватну клініку відкриваєш? У нас на цьому не розбагатієш.
— Та ні, не приватну. А робота — нічого незвичайного. Дивись: ти працюєш в одній лікарні практично задарма. Ну, за моїми уявленнями, звичайно. А я збираюся тобі запропонувати попрацювати в іншій лікарні — за непогані гроші.
— Цікаво. А в якій — іншій?
— У Тачанові.
— Де?!
— У Тачанові. Є там лікарня. І хірургічний відділ у ній.
— А де це?!
Замість відповіді Якимець дістав із кишені піджака карту автодоріг, розгорнув її і тицьнув пальцем, практично не цілячись. Олег, примружившись, насилу розібрав дрібні літери, а потім несподівано випростався:
— Ти що, з глузду з'їхав? Та це чортзна-де! На іншому кінці України. Я що — ненормальний? І навіщо тобі це?
— Ну, то вже інше питання.
— То кажи, раз уже...
Вони знову випили.
— А ти здатний сприймати серйозно? — запитав Володя.
— Звичайно. Коньячок твій дієвий — мені вже суттєво краще. Сприймаю з усією серйозністю.
— Ну, гляди... Щоб не вийшло, як у тому анекдоті. Знаєш, приходить хворий до лікаря і каже: «У мене яйце болить». Лікар: «Показуйте». А він: «Не покажу». — «Чому?» — «А ви сміятиметеся». Той: «Ну що ви, я ж лікар!» Хворий витягає яйце зі штанів — таке, кіло на півтора, і ставить на стіл. Ну, лікар: «Ги-ги-ги!». А пацієнт тоді каже: «А хворе не покажу».
Олег засміявся:
— Не бійся, так не буде. Кажи давай.
— Ну, гаразд... — важко зітхнув Якимець, збираючись із думками. — Знаєш, вже рік не сплю ночами. Жахіття всяке сниться. Не кожну ніч, звичайно, — так би давно копита відкинув. Іноді кілька тижнів — нічого. А тоді щоночі. Це жах. Я сам на себе стаю не схожий. Прокинуся годині так о другій увесь мокрий, сну немає... Серце вискакує. До ранку не можу заснути. Потім цілий день із хворою головою. Увечері падаю вимучений, а уночі знову... Олег, це...