— Що там? — запитав Беженар.
— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.
— А ти не питав, що за перестрілка була?
— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.
— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була пов'язана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.
— Іноді буває.
— А в нас уперше.
— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.
— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося, так? Я, чесно кажучи, ледве живий.
— Я також, — погодилася Ліда.
— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання з'явилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив...
— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.
— «Швидку» викликав? — запитав Олег.
-Так, — відповів той, — «подарунок» уже п'ять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.
Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.
— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.
— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.
— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні...
За вікном уже світало.
Розділ X
Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу в'язку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.
Ключі завалилися на саме дно кишені. Насилу їх діставши, Ілля відімкнув замок і зробив крок до кабінету, думаючи про своє. «Гальма» його спрацювали автоматично, а нижня щелепа сама впала донизу, надаючи щойно зосередженому обличчю лікаря дурнуватого виразу. Столу, що мав би стояти просто перед ним, він не бачив. Одразу від порогу майже до стелі громадилася гора якогось іржавого брухту, у якому начебто розрізнялися частини... швейних машинок допотопного зразка. Очі зава кліпали, не в змозі сприйняти до кінця цю дивовижну метаморфозу. Ілля позадкував автоматично і рука його сама причинила двері. Так і стояв, «прибацано» кліпаючи очима в коридорі перед дверима власного кабінету, коли почув за спиною:
— Доброго ранку, Ілля Петрович!
Це були медсестра і санітарка зміни, що відчергувала.
— Доброго... — розгублено промовив він. Потім очі Медвідя знову вперлися у двері, на яких висіла табличка:
ЗАВІДУЮЧИЙ хірургічним відділенням.
Тоді він нерішуче знову прочинив двері, напевно, сподіваючись на диво. Дива не сталося. Жахливі агрегати, що дійсно були схожі на швейні машинки, нікуди не зникли. Лікар увійшов, злякано озираючись і, простигши руку, несміливо торкнувся якогось металевого коліщатка. Воно було справжнім. А гора брухту видала загрозливий «грюк», і у ній щось посунулося. Боязко озираючись на неї, Медвідь вийшов із кабінету, наштовхнувшись при цьому на одвірок, закрив двері на ключ і понісся коридором до ординаторської. Там нікого не виявилося. Він зиркнув на годинник і, часто дихаючи, попрямував до сестринського посту.
— Доброго ранку, Ілля Петрович!
Після цієї божевільної ночі Маша виглядала явно несвіжою.
— Де всі? — похмуро запитав завідуючий.
— Хто — всі? — не зрозуміла вона.
— Лікарі, звичайно.
— Сплять, напевно... Щойно додому пішли. В нас тут таке було! Цілу ніч! Усі працювали — і Беженар, і навіть Савчука кликали.
— «Навіть»... — скривився Ілля. — Так, наче професора...