— Та ні, просто не справлялися. Рук не вистачало. Аварія, три операції. А внизу напад був! Бандити у морг вдерлися. Потім наші поліцаї приїхали, стріляли! Навіть сюди було чути!
— А що їм потрібно було у морзі?!
У Медвідя був такий вигляд, наче його вдарили по голові.
— Не знаю, — розвела руками Маша, — може, шукали кого... Але кажуть, що там на той час ніхто не лежав!
— Там вже півроку ніхто не лежав... — пробурмотів Ілля, підозріло поглядаючи на неї. — А більше нічого не було?
— Більше?! — очі сестри викруглилися. — Доктор, а що, цього замало?
Нічого не відповівши, Ілля посунув просто до операційної. Надя вмивалася біля крана, певно, таки встигла прилягти на якихось півгодини.
— Для чого я лишаю вам ключа від свого кабінету? — замість вітання почав він із порогу. — Щоб там за моєї відсутності робилося чорт зна що?
Медсестра повернула злякане невиспане обличчя і, затинаючись, промовила:
— А... а... що там робилося?
— Це я вас хочу спитати! Хто брав ключа від кабінету?
— В...віра... Уночі... Під час операції... лікарям потрібен був зонд судинний... Вона пішла і принесла увесь ящик...
А Медвідь продовжував дивитися на неї так, наче нічого не розумів. Ящики з гуманітаркою завжди стояли у дальньому куті під вікном, а зараз туди елементарно не було доступу.
— І коли це було? — майже по складах запитав він.
— Н-ну... кілька годин тому... Вночі...
— Ви що, з мене вар'ята робите? — загорлав Ілля і побіг назад.
Коли він повернувся до ординаторської, Голоюх уже відчиняв
шафу і вішав куртку. Волосся його було скуйовджене, вигляд замучений.
— Привіт... — пробурмотів він. — Як погуляв?
— Офігенно погуляв... — похмуро промовив Ілля. — Усі дороги заметені — ледве дістався. Увесь рух стоїть. Не продам «Ниву». Якби не вона — ви б тут без мене ще зо два дні з глузду сходили.
— Ну, чому... — не погодився Тарас. — Ми тут змістовно попрацювали. З тебе медалі причитаються, я би сказав. Уночі аварія, мафіозні розбірки. Ми тут братву оперували — трепанація, потім лапаротомія, потім... Ну, це Олег розповість — нехай сам хвалиться. І все, зауваж, — власними силами.
— І що — всі живі? — похмуро запитав Медвідь.
— Обража-аєш!
— Ну, а крім цього що?
— А, якісь крутелики чудили — до моргу доривалися. Наші менти при...
— Це я вже знаю, — перебив Ілля. — А ще що?
— Цього мало? — не зрозумів Тарас.
— Ну, це як сказати... — Ілля впритул глянув на нього.
— Чого ти так дивишся?
— Що з моїм кабінетом?
— А... що з ним?
— Там... М'яко кажучи, якийсь жах робиться.
— Н-не знаю... — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними... Може, шукала і порозкидала... Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи... Ти ж казав — брати, як треба... А що там?
— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.
— Ким зайнятий?
— Не ким, а чим!
— І чим?
— М... машинками. Нібито...
У Медвідя насилу повернувся язик, щоб вимовити це слово.
— Чим-чим?!
— Машинками, швейними. Поламаними. До стелі.
Промовивши це, Ілля навіть якось винувато глянув на колегу.
— Мо', в тебе «білка» починається? — спокійно запитав Тарас. — Ти на весіллі своєму скільки вдув?
— Зовсім не пив, — відповів Ілля. — Бачив — дорога яка?
— А треба було пити, — відрубав Голоюх. — Хто приймає регулярно, як зовсім не випити — «білочка» може початися. Пам'ятаєш, як у Ревуцького в шістнадцятій? Тільки у нього були миші, а в тебе ці... ги... машинки.
Незважаючи на втому, Тарас розплився у душевній посмішці.
— Ходімо, — сказав Ілля. — Зараз у тебе почнеться.
Слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко Василь Васильович, прийшовши від начальника з докладу, сів у своєму кабінеті і декілька хвилин напружено думав. Упродовж цього часу до нього завітало кілька людей, але складалося враження, що все, сказане ними, він пропустив повз вуха. Нарешті слідчий зняв трубку, набрав номер і промовив:
— Черговий? Глушко... Давай сюди ще раз цього Бліща з КПЗ. Чекаю.
В ординаторській з'явився Беженар. Він сопів, мовчки скидаючи дублянку, потім почав запихати її до шафи. Увійшов Олег.
— Ну як, Івановичу, виспалися?
— Та ну його... Як нога, Олеже, в цього крутого? Ти не дзвонив?
— Дзвонив, щойно прокинувся. Тепла.
— Ну, молодець. Мені сподобалося, чесно. Навіть незручно тепер, що відмовляв тебе.
— Усі молодці, — відповів Олег, запихаючи до шафи і свою шкірянку.
— Не маю нічого проти, — погодився Беженар, — хірургія — праця колективна. Але артерія у твоєму виконанні — це клас. Мені сподобалося. Ось, припустимо... Трепанація — це ж кожен змогти зобов'язаний, живіт — цього я взагалі не переношу. А артерія... — він показав великого пальця, демонструючи цим жестом власне захоплення.