— Алло! Дівчата, це знову слідчий із Тачанівського райвідділу турбує. Ви мені обіцяли розшукати вашого начальника. Що, немає? Виконуючого обов'язки? Ну, давайте. А як його... Григорій Наумович... Добре.
Слідчий мовчав, потираючи лоба трубкою, і про щось міркував. Звідти відповіли, адже Василь Васильович знову ожив:
— Алло! Григорію Наумовичу? Дуже приємно. Тяжко до вас додзвонитися. Це слідчий Тачанівського райвідділу майор Глушко Василь Васильович. Так... Є одна проблема. Ні, не з ув'язнених. Вам знайомий такий — Бліщ Арсен Миколайович? Так. Ми його? Та ми його й не ловили. Він сам до нас стрибнув. Та були тут у нас деякі розбірки. Справа у тому, що при роботі із затриманим випливли деякі факти привласнення ним певних... Так, уявіть собі, сам зізнався. Його тут якісь круті хлопці так прижучили — сам прибіг. Так? Гм-м... Ну, поки що тримаю це, як закриту інформацію. Якщо ви зі свого боку вважаєте, що це необхідно... Звісно, я зі свого тільки за співпрацю! Аякже, звісно...
Якийсь час він слухав, а потім промовив:
— Так, підходить. Нехай буде. Все, щасливо. Ну, звісно, я тут не буду гаяти часу. Так, однозначно... До зустрічі.
До другої палати вони завалили знов у повному складі. Якимець здригнувся і, повернувши голову, злякано закліпав очима. Усі застигли мовчки.
— Олег, що це... Що це буде? — ніяково запитав він, здіймаючись на ліктях.
— Загальний обхід, — відповів Медвідь. — А я заввідділенням.
Наче у передчутті чогось недоброго, Якимець утиснувся у
койку. Ілля зігнувся і, відкинувши ковдру, помацав його ногу на всіх рівнях. Потім спробував пульс під коліном.
— І... Що тут було?
— Ревізія стегнової артерії, — відповів Олег. — Артеріотомія з видаленням тромбу. Наче нормально вдалося. Загальна крововтрата до півтора літра.
— Гм-м... А по ньому й не скажеш, — просичав Ілля. — Вигляд такий — хоч зараз до казино.
— Чому це — до казино? — не зрозумів Якимець — Я не ходжу до казино.
— То що — він розповість, що сталося з моїм кабінетом? Чому він до стелі завалений цим брухтом?
Задавши це питання, Медвідь невпевнено подивився на Олега.
— Із... яким кабінетом? — Якимець спробував знайти очима Савчука, що стояв біля самих дверей.
— Давай, розповідай, — підштовхнув знайомого Олег.
— Що розповідати? Я не доганяю, в натурі.
— Усе розповідай, — сказав Олег. — Вважай, тепер тут усі свої. Усім тут присутнім, враховуючи ще й анестезіолога, ти зобов'язаний тим, що поки що на двох ногах. І, до речі, життям твоїх друзів також. Розповідай про отой металобрухт, який чомусь знаходиться у кабінеті Іллі Петровича. І якщо твоя розповідь вийде недостатньо переконливою, він просто викине його на смітник.
Якимець обвів ще раз усіх збудженим поглядом і запитав:
— А ті, на джипі, більше не з'являлися?
— З'являлися, — сказав Олег. — І навіть із нашими ментами перестрілку влаштували. Вже забралися, так що не бійся. Кажи давай.
Якимець, котрий зараз не мав бажання щось розповідати, відвернувся до стіни й буркнув:
— Немає мені чого розказувати. Я таку операцію переніс, взагалі ледве дихаю. Мені спокій потрібен, а ви щось чіпляєтеся... Мені потрібно вколоти знеболююче і спати.
— Ти ось що, Володю, — сказав Олег, — не вчи тата... Не читай мені лекцій про свою операцію. Викладай усе, починаючи від Харкова.
— Звідки? — вигукнув Медвідь.
— Із Харкова, — повторив Олег. — І закінчуючи поясненнями, звідки взялися ці іржаві машинки в кабінеті завідуючого. Давай.
Двері до палати відчинилися, і зазирнула Оксана, яка змінила Машу на цей день:
— Ілля Петрович, вас терміново головний кличе. Дзвонить, що нарада завідуючих, а вас немає.
— На операції... — кинув через плече Ілля. — Скажи, що на операції. Скінчиться за годину.
— За годину аж ніяк не скінчиться, — пробурмотів собі під ніс Якимець, — поза усяким сумнівом...
— За три години, — повторив Ілля. — Скажи, що ду-уже велика операція. А потім ще одна.
Двері зачинилися.
— Ну, гаразд, — промовив Якимець, відчуваючи на собі загальну увагу та нетерпіння, — панове скліфосовські... В мене від самого початку чомусь було передчуття, що все це добром не скінчиться. Але щось уколіть таки, бо ниє, зараза...
— Іди, скажи Оксані, щоб набрала у шприц морфіну, — попросив Ілля Голоюха. — Ні, краще промедолу, він трохи легший. Бо цей неповторний пацієнт зараз нам і без наркоти такої лапші навішає...
Тарас хутко кинувся на сестринський пост, боячись щось пропустити.