Час перенісся на рік назад.
Швидкий поїзд гальмував на вокзалі у Гжешові. Володя Якимець, що повертався з ділової поїздки до Німеччини, стояв, спершись руками на опущене вікно. У купе стояла спека, тож морозяне повітря, що увірвалося до вагону, тонізувало, покращуючи настрій. Його машина з товаром на цей час, напевно, вже під'їжджала до кордону з Україною, а сам він, виходячи з пев-
них міркувань, повинен був повернутися поїздом, незалежно від неї. Так було потрібно. Справи складалися вдало, і Володя задоволено насвистував, спостерігаючи динаміку пейзажів за вікном, яку завжди переносив доволі болюче. Якщо в людини, що потрапляла сюди з нашої території вперше, картини польської дійсності викликали захоплення та заздрість, то в тих, хто побував у Німеччині, спостерігалося щось протилежне. Залишивши цивілізований світ, вони проходили тут, на польській території, свого роду адаптацію, переходячи через простір, так би мовити, початкової цивілізації, який являла собою ця країна, щоб потім уникнути цілком закономірної шокової реакції, потрапивши у своє, рідне, на диво, швидко забуте.
На вокзалах польських міст було набагато брудніше. Товклися юрби тих, хто приїхав і кого тут аж ніяк не потребували. Тут уже господарював наш рідний, як, до речі, і російський, рекет. Із одного боку, тут легше, аніж у Німеччині, було прокрутити щось незаконне, а з іншого — важче вберегтися від пов'язаних із цим неприємностей.
Обдертий чоловік, кульгаючи, доплівся до стовпа, на якому висів ліхтар, і почав копирсатися у смітнику. Не знайшовши нічого, він сперся до стовпа спиною і опустився по ньому на землю. Навіть у Польщі на такого мала би звернути увагу поліція. Якимець лише скривився, збираючись відвернутися.
Бомж зняв шапку і обтер нею обличчя. Володя упізнав його одразу. Це був «прапор» з ГСВГ, його тезко. Тоді, років чотири тому, вони поверталися разом з Німеччини — Володя, який уперше наважився на таку авантюру, як вивіз «беушних» холодильників для продажу в Україні, і він, цей «прапор», що втікав з останніми залишками радянських військ із об'єднаної Німеччини. Це була божевільна авантюра. «Прапор» Володя Якимчук, який набрав купу дорогого, звичайно, краденого військового реманенту, не вписувався у часові межі, не знаючи, як усе це вивезти, і Володя Якимець — підприємець-початківець, що купив старий роздовбаний бус на позичені гроші...
Військове обладнання розмістилося у холодильниках, у результаті вони були набиті цим добром під зав'язку. Якби їх викрили на митниці, діяльність обох «підприємців» припинилася б на довгий час. Та їм пощастило. Бус без особливих пригод перетнув український кордон. Якимець із однієї поїздки віддав борги і цілком законно відкрив власну фірму.
Смикнувшись із купе, бізнесмен одним духом долетів до тамбура.
— Володю! Вовчику!
Бомж почув і зрозумів, що кличуть його. Наче вловивши шанс, він підхопився і попрямував до потягу. А польський провідник підозріло вирячився на, здавалося б, цілком пристойного пасажира.
— Вова... ти?! — Якимець не міг приховати здивування.
— Володю... — волоцюга у буквальному розумінні впав на коліна і заплакав: — Візьми з собою! Братику, виручи мене! Перевези до нас. Я тут вмираю...
Він мимрив ще щось, але підприємець вже не чув. Витягши пару купюр, Якимець простяг провідникові. Той намагався щось протестувати, посилаючись на митницю, але чоловік, не звертаючи уваги, затяг знайомого до тамбура і поволік до свого купе. Потяг повільно рушив до кордону.
Колишній «прапор» жадібно їв хліб із ковбасою, запиваючи соком, та блукав поглядом по стінках шикарного купе. Очевидно, він і досі не вірив, що знаходиться тут.
— І що — все пропало? — запитав Якимець, дослухавши його розповідь.
— Усе, — відповів той. — До нитки роздягнули. Наші, вірмени. Господи! Кого там тепер немає! Якби не випадок — хана мені була би. Розумієш — устиг вискочити на ходу. Вони й не чекали від мене такої спритності. Навіть стріляти почали, та я вже в лісі. Потім почав вертатися. Спробуй — без бабок... Кордон із Польщею переходив через річку, вбрід... Впав — усе намочив. А тут перший мороз. Думав — здохну в цьому лісі. У мене і так з ногами нелади, ще після служби на крайній Півночі, вони відморожені. А тут взагалі почалося... Очевидно, кранти мені.
— Ану тебе! — перервав його Якимець. — Ти вже зовсім скис. Приїдемо, підлікуєшся. Працюватимеш у мене на фірмі. Золотих гір не обіцяю, але на життя вистачить. А ти помирати зібрався.
— Болить, с-сука... — простогнав «прапор». — Сил немає... Дай, вип'ю ще...
— Митниця скоро, між іншим... — нагадав Якимець, хлюпаючи йому на дно.