Перехиливши коньяк, Якимчук застогнав і почав скидати розбитий черевик із ноги. Взуття це відрізнялося від іншого, на лівій, як розміром, так і фасоном.
— На звалищі знайшов, — пояснив «прапор», — такий, звичайний, уже не налазить.
Коли ж він розгорнув ганчір'я, Якимець побачив розпухлу стопу — усю червоно-сіру, з жахливими виразками, з яких ішов гній. Від усього цього здіймався такий сморід, що бізнесмен хутко вискочив із купе. За кілька хвилин він повернувся з бинтом і, відвертаючи ніс, якось замотав стопу нещасного.
— І що далі? — запитав Ілля.
— А далі з моєї мобіли він дзвякнув якомусь другу і наказав зустрічати його з поїзда у вашому Тачанові. Тут він і зустрів його — мужик з двома здоровими бородавками під вухом...
— Слухайте... Так це ж мій Якимчук! — несподівано вигукнув Тарас. — Ну, ви ж пам'ятаєте! Той, що мало не зі столу втік! Гангрена правої ноги. Ну!
— Пам'ятаю я, не кричи, — попросив Медвідь. — Пам'ятаю навіть, що Бліщ його і привіз.
— Ось звідки сон взявся, — пробурмотів Олег, — про ноги, ножі...
— Який сон? — не зрозумів Ілля.
— Це він казочку про сон вигадав, — сказав Олег. — Ну, зараз не важливо. Можна у двох словах: він мене найняв, щоб я до вашої лікарні влаштувався і розвідав, куди цей Якимчук подівся, той, що перед операцією втік.
— То ви, значить, знайомі? — обурився Ілля.
— Ще за студентства... Разом спортом займалися.
— І ти все знав?!
— Заспокойся, — попросив Олег. — Нічого я не знав. Він мені лапші навішав. А гроші справно платив. Я просто думав, що він зовсім звихнувся. По фазі. Хворий, одним словом...
— Велике дякую, — промовив Якимець. — Мені приємно.
— Мене там, у Харкові, з роботи практично вижили, — не звертаючи уваги на репліку, продовжував Олег. — Так склалося... А тут раптом ні за що зелені платять — їдь і працюй.
— Він правду каже, — підтвердив Якимець. — Розкривати йому щось було не в моїх інтересах. Я лише зобов'язав його знайти цього мужика з бородавками і встановити, куди подівся «прапор».
— Я не розумію... — перебив Ілля. — А навіщо він вам знадобився? І до чого весь цей хлам, яким завалений мій кабінет?! Найголовніше — хто це зробив?
— Хто зробив, той нехай і звітує. А «хлам» цей, як ви висловилися, коштує... — Якимець завагався, а потім промовив: — Дорого, словом.
— Що означає — дорого? — уточнив Беженар.
— Те й означає. Півлимона, як мінімум.
— Чого — гривень? — здивувався Тарас.
— Баксів, — сказав Якимець, глянувши на нього, наче на дитину.
— Еге... — скривився Ілля.
— Як бажаєте, — знизав плечима Якимець. — Можете не вірити.
— Ти розповідай, — підштовхнув його Олег.
— Так ось — за місяць я знову був у Німеччині й від тамтешнього мужичка одного, що також крутиться біля різного бізнесу, дізнався, що наші там ледве не перехопили якусь фантастичну партію старих «Зінгерів». Точніше — якогось лоха, що намагався намацати канали їхнього збуту.
— Чекай, — перебив Ілля. — А кому вони на хрін потрібні, ці іржаві машинки?
— Ну... Є люди, яким швидко та дорого можна їх продати. Ви що, ніколи не бачили у газетах такого роду об'яв: «Куплю стару поламану швейну машинку «Зінгер».
— Я наче не бачив, — пробурмотів Ілля.
— А я бачив, — сказав Голоюх, — точно. І не раз.
— І я, — погодився Беженар.
— То що? — Медвідь явно втрачав терпець. — За скільки ж їх купляють?
— А це дивлячись хто за скільки може у Німеччині продати. Дрібні перекупщики — по шістсот-сімсот баксів дають, ну, до тисячі...
— За іржаву залізяку?! — не зрозумів Ілля.
— А ті, у кого на німцях залізний канал є — ті навіть по сім— вісім тисяч можуть дати.
— Чого — доларів?!
— У німців гривні не ходять, — їдко промовив Якимець.
— А... на біса їм цей брухт? Німцям, я маю на увазі.
— Ці машинки, — продовжував пояснювати Якимець, — випускалися перед Другою світовою війною, коли німці круто озброювалися. І Гітлер, що був зацікавлений у масовому вкладанні коштів населення у військово-промисловий комплекс, видавав інвесторам оці самі машинки. Після завоювання світу та збагачення Німеччини він обіцяв розплатитися з вкладниками доволі щедро. Тому «Зінгери» ці, окрім прямого значення мали зіграти роль свого роду облігацій. Усі вони пронумеровані, їхні механізми мають уміст якихось особливих металів... Словом, кожна з них — річ, яку підробити неможливо. Ось і мали би ті, хто пред'явив машинки як свідчення фінансової допомоги у свій час, після завоювання світу, отримати обіцяні відсотки.