— Ну ось, — підсумував Якимець. — Там він, вважайте, одразу розколовся, і вони — тут як тут.
— Абзац... — пробурмотів Ілля. — Усе, як у кіно. І... що з ним зараз?
— Із зятем? Швидше за все, пришили давно. А завгоспа мали би привезти сюди, щоб віддав «Зінгери», а там... Стоп, але ж машинок вони не знайшли! Отже, ти таки встиг усі повитягати? — Якимець здивовано вирячився на Петра Петровича.
— А то чому ж мій кабінет до стелі закладений... — невдоволено побуркотів Ілля.
Лише тепер усі зауважили, що із Савчуком робиться щось не те. Він дихав часто, явно набираючи люті, а потім промовив:
— Я-то витяг... А ти гусь, виявляється... Більше півлимона, кажеш... А мені сотню зелених? Та ти знаєш, скільки там кіло того заліза? Я дві години рвав пупа, наче юний спортсмен... Щоб усе це врятувати... А мені сотню?
— Тихо! — шикнув на нього Ілля. — Чого розкричався? Заспокойся!
— А якби на мене натрапили, — продовжував сичати Савчук, — що зі мною зробили би ваші мафіозі? А мені тільки сотню...
— Та буде тобі... — буркнув Якимець. — Це я так, на початок, для заохочення. Щоб зацікавити тебе. Однаково я більше при собі не мав...
— Отже, це дійсно Петро Петрович постарався... — тепер уже люті набирав Медвідь. — І що далі? Що тепер, я хотів би знати?
— Гадаю, вони якраз після того, як доктор усе виніс, потрапили до підвалу і побачили, що там порожньо, — міркував Якимець.
— А потім їх менти погнали, — підказав Голоюх.
— Які менти? — не зрозумів той.
— Наші, тачанівські, — пояснив Тарас. — Приїхали з приводу твоєї аварії та й поцікавилися, що за джип біля моргу стоїть. Навіть стрілянина була. А потім крутелики зірвалися і поїхали.
Якимець напружено думав.
— І добре, і погано... — нарешті промовив бізнесмен. — Добре, що братву погнали, очевидно, не повернуться... А погано...
— Що ми думаємо? — нарешті не витримав Ілля. — Що добре? Що погано? Мене цікавить одна річ — яким чином звільниться мій кабінет?
— Доктор... — склавши руки на грудях, промовив Якимець, — Повірте — будь моя воля, я би зараз схопився, забрав усе це і ви б мене тільки бачили. Могорич відповідний вам би виставив. Чесне слово. Але що я зараз можу? Послухайте, Ілля е-е...
— Петрович, — підказав Медвідь.
— Ілля Петрович, ви ж бачите — так обставини склалися. І повірте, це не найгірший збіг. Могло бути набагато складніше. Цей, як ви кажете, брухт являє собою цінність. Це реальна зелень. І ми як тверезі люди повинні чинити з позицій здорового глузду. Та що я вам пояснюю — це бабло! Дуже серйозне бабло. Напевно, навіть більше, ніж я припустив одразу. І воно саме пливе до рук! Ну, трошки терпцю, все втрясеться і ми зможемо з вами розійтися так, що ніхто не буде ображений.
— Конкретніше: як ви це собі уявляєте? — запитав Ілля.
— Конкретніше: дуже просто, — продовжував той. — Я трохи оклигаю з цією ногою і проб'ю канал на Німеччину. І «Зінгери» поїдуть туди. Повірте, що я зроблю це грамотно, я ж не лох якийсь... А ви — тут я згоден з Олегом — рівною мірою сприяли тому, що машинки тут, і я при них, живий та здоровий. Так що...
— Попросимо, шановний, ще конкретніше, — зіронізував Беженар, — якщо вас не обтяжить. Ситуація дійсно така, що ми тут можемо влипнути і постраждати, а це нам абсолютно ні до чого.
— Ми й так можемо щодня у якусь каку влипнути, — додав Тарас, — а тут ще ваші машинки... А ви потім із нами, як із Петром Петровичем.
— По сто баксів... — ображено додав «юний спортсмен».
— Щось на кшталт цього, — погодився Беженар.
— Далися вам сто баксів! — обурився вже сам Якимець. — Та я перше, що спало на думку, сказав! Мені тоді не до машинок було! Я думав — відріжуть ногу, чи ні. Як ви не розумієте? Звичайно, розберемося по совісті. Тим паче, товар наче не мій особисто — всі разом його отримали. Тому й ділитимемося по совісті. Ну, звичайно, основна роль моя. Без мене вам їх в житті туди не переправити. Це ж ясно, як Божий день. Відсидимося, витягнемо їх тихенько і...
— А сидітимемо скільки? — поцікавився Ілля. — І де сидітиму я, доки кабінет зайнятий?
— Слухай, Ілля Петрович, — промовив Олег. — Кабінет — річ відносна. Тимчасово можна і в іншому побути. Ти он два місяці взагалі з ординаторської не хотів іти.
— Дійсно, Ілля Петрович, — підтримав Беженар. — Тут, очевидно, не треба гарячкувати. Подумати добре, а там... Справа на перший погляд здається вигідною. Тимчасово можна в іншому побути.
— А звіти?! — мало не заволав Ілля. — Ви що, дорогенькі! Там же усі папери! Під машинками! Кінець року! Тиждень до звітів! Мене обласний без наркозу заріже!