— Іллюшо... — взяв зава за лікоть Беженар. — Звіти можна наново написати, якщо вже на те пішло. Можна. І не дивися на мене так. Якщо за гарні бабки, то можна.
Тепер уже Медвідь чисто розгубився, не знаючи, що й казати.
За дверима несподівано виникла перепалка. Хтось суворо вичитував черговій медсестрі, яка намагалася щось пояснити. Медвідь підхопився, збираючись вийти до коридору, але не встиг. Двері палати розчинилися, та на порозі з'явився сам головний. Лабо злісно оглянув присутніх і льодяним голосом промовив:
— А це що, та операція, котра, як мені казали, на три години? Вона вже скінчилася, чи ще не починали?
— Так... — завагався Медвідь. — Ми ще не встигли... Ось, вирішили консиліум провести...
— Консиліум? — здивувався головний. — А де у вас представник адміністрації, я щось не бачу. Аду Василівну що, не просять у таких випадках?
— Ми її поки що не знайшли по телефону, — плів далі Медвідь. — Ось, власними силами почали...
— Ну, нічого, — сказав Лабо, — мені також положено приймати участь у консиліумах. Що вирішуєте? Над чим так напружено мізкуєте?
Ілля був явно не у своїй тарілці.
— Та ось, колеги вночі оперували... — почав він. — Автодорожна аварія... Двоє в реанімації лежать. Травма живота та внутрішньочерепна гематома. Це Сергій Андрійович вам краще докладе.
— Я бачу, що ви не в реанімації, а тут, — перервав Лабо. — Чий це хворий?
— Мій, — включився до розмови Олег. — Це ми вночі з Голоюхом та Валентином Івановичем оперували. Не було можливості консультантів викликати, довелося самим. Ревізія та видалення тромбу з правої стегнової артерії.
— Я бачу, у вас що не операція, то все крутіша й крутіша... — їдко промовив головний. — Гляди — скоро органи почнете пересаджувати...
— Уже пробували... — буркнув собі під ніс Ілля.
— І що ж? — Лабо таки почув.
— Зуб, — пояснив Тарас. І додав: — Успішно.
— Серйозно, — погодився головний. — А що ви таке вирішуєте зараз, що Ілля Петрович не зміг прийти на нараду?
— Справа у тому, що хворий почав жалітися на болі у нозі, — виправдовувався Ілля. — Та й нога похолола. А зараз дивимося — наче катастрофа минає...
— Підозрюємо ретромбоз, — прийшов на виручку Олег. — Радимося. Очевидно, судинного таки доведеться викликати.
— А зранку і в животі болі спостерігалися, — додав Ілля, — підозрювали мезентеріальний тромбоз.
— Складний хворий, — підсумував Олег.
— Правда? — здивувався головний, підозріливо зиркаючи на Якимця. — А по ньому й не скажеш. Хоч зараз у...
— У казино?! — розізлився Якимець, не дослухавши. — Не ходжу я у казино! Скільки можна повторювати? Ну, не буваю, чесне слово.
Лабо тільки роззявив рота, не знаючи, що й казати. Але раптом у коридорі почулися чиїсь важкі кроки. Щось обурено викрикувала Оксана. Чути було, що до відділення потрапила чимала група людей.
— Ну, це вже занадто! — галасувала медсестра. — Ось зараз завідуючий вийде — він вам покаже! Будете з ним говорити!
Але хтось так само продовжував сунути коридором. Медвідь разом із головним, не змовляючись, розчинили двері. Картина виглядала вражаюче. Двоє сержантів із кийками на поясі вели по коридору Бліща, прип'ятого блискучими наручниками. Той кульгав, припадаючи на ліву ногу, безпомічно розставивши руки. На його обличчі важко було знайти живе місце. Позаду крокував капітан Панчишин. Ще один мент застряг десь у проході й тепер наздоганяв. Сержанти зупинилися біля дверей.
— Як це розуміти? — накинувся на них головний. — Ми ж затвердили з вашим керівництвом один раз і назавжди порядок подібних процедур. Це ж хірургічне відділення! А ви прямим ходом, без халатів... Ви зараз із арештованим до операційної залізете!
— Геннадію Андрійовичу! — підняв обидві руки Панчишин. — Я вибачаюся, звичайно. Але справа серйозна... До того ж, затриманий — ваш працівник.
— Яке це має значення? — обурювався головний. — А чому він у наручниках?
— Ось у тому-то й справа, — пояснював капітан. — Клянеться, що у підвалі під корпусом заховав деякі цінності, які, до речі... Ну, це не важливо. І каже, що його пограбували люди, які знаходяться тут, у вас у відділенні.
— Нічого не розумію... — головний замотав головою, — Арсене, які цінності? Що ти верзеш?
А з палати виходили всі учасники «консиліуму», з тривогою поглядаючи на Бліща та представників закону. Четвертим, хто щойно підійшов, виявився слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко.
— Вітаю... — похмуро промовив він. — Геннадію Андрійовичу, я все розумію, але нам потрібно провести очну ставку між затриманим та одним із ваших пацієнтів. Усі документи маю з собою. Навіть добре, що ви тут якраз.