— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.
— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?
— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а... Тільки неприємностей наживемо.
— Я не віддам! — несподівано вискочив Савчук. — Я також слово маю! Я що — дарма спину гнув? Цілу ніч! Думав, у мене з усіх дірок грижі повилазять!
Сміх вибухнув, незважаючи на серйозність піднятих питань. Сміялися довго, дивлячись на ображену фізіономію Петра Петровича.
— Ну, чого ти пінишся? — нарешті вимовив Голоюх. — Ми би тобі їх безкоштовно позашивали. Якраз по одній грижі на брата...
Але Савчук не зрозумів жартів:
— Грижі — ще фігня. А от якби вони мене накрили там, за цими машинками... Ті, що з нашими ментами стрілялися... Від мене би тільки витрішки залишилися б. А тепер — віддай? Кому?
— Заспокойся, — попросив Ілля.
— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!
— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.
— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. їх там сто сім штук. По п'ятнадцять на брата. Навіть більше. Але я згоден на п'ятнадцять, хоча й це несправедливо. Я сам усі перетягав!
Ілля тільки безсило звів очі до неба.
Наступного дня зранку, щойно головний устиг зняти пальто й натягти халат, у двері кабінету постукали.
— Так!
— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?
Двері розчинилися, на порозі стояли Олег та Ілля.
— Прошу... — доволі здивовано відповів той. — Щойно про вас згадував. Як ті нічні — з аварії?
— Та нічого, — відповів Медвідь. — Наш, із ногою, у другій палаті. Йому вже краще. Ліками забезпечений. Приїжджав судинний хірург, нічого нового не додав. В реанімації той, що після травми живота, — трохи оклигав, принаймні зараз не загрозливий. Ну, а третій — найгірший. До тями ще не прийшов.
— Нейрохірург був? — запитав Лабо.
— Був. Купу призначень написав... Але самі розумієте — ситуація важка...
— Звісно, — погодився головний. — А ви з чим до мене в гості?
— Із проханням, — сказав Медвідь, — ми ось тут разом із Олегом Вікторовичем... хотіли до вас звернутися...
— Так, тут усе написано... — додав Олег, поклавши на стіл аркуш паперу.
Ілля зверху поклав свій. Підозріло зиркаючи на них, головний почав читати:
— Так... Медвідя заява... прошу... що? Звільнити від обов'язків завідуючого?
Одразу ж Лабо схопив другий листок і продовжив:
— Женатого заява... прийняти на посаду завідуючого... Ви що? Це що вам — місця у залі для глядачів? Ви що — на виставі? Хочу — сиджу, не хочу — помінялися... Вам що, Ілля Петрович, вже набридло? Погралися у завідуючого, та й досить? Так розуміти?
— Ні, — відповів Ілля, — не зовсім.
— Тоді у чому справа?
— Важко, — зітхнув Медвідь. — Якщо чесно... Пам'ятаєте? Я не напрошувався, ви самі запропонували, коли Олег Вікторович відмовився. Я думав, що зможу. Правда, важко. А ці останні події мене взагалі доконали...
— А що вам до останніх подій? — не зрозумів Лабо. — Прооперував усіх Олег Вікторович, з ментами по підвалах лазив я... наче ідіот... Вам-то чим важко?
— Психологічно важко, — скривився Ілля. — Тим паче, це ж за взаємною згодою. Олег Вікторович не проти.
— Н-да-а... З вами, «хірунами», не заскучаєш... — зітхнув головний. — Усі тихо живуть, спокійно... А у вас завжди якісь проблеми. Вічно вам не йметься!
— Специфіка профілю, — підказав Олег.
— Знаєте що, Олегу Вікторовичу! — сердито промовив Лабо. — Між іншим, це повинно узгоджуватися з обласним хірургом.
— Ми узгодимо! — підхопився Медвідь. — Вовк Вікторовичу симпатизує, тут перепон не буде.
— А, шановні, — згадав головний, — там я до вас Кульчицького направив із ногою. Гляньте колегу, бо дивлюся — другий день уже кульгає.
— Казав я йому, — несподівано зрадів Медвідь, — спортом також треба займатися дозовано, у міру!
— А він як? — не зрозумів Олег.
— А він щовечора у посадці кілометри намотує, — пояснив Ілля. — Штормівку накине, і дощ — не дощ...
— У посадці?!
Обличчя Олега висловлювало такі емоції, що обоє лікарів здивовано вирячилися на нього.