— Нічого... — схаменувся той. — Просто... Словом, усе остаточно стає на місця.
— Про що ви? — не зрозумів Лабо.
— Це про завідування! — радісно підсумував Ілля, виводячи колегу з кабінету.
Ресторан «Беркут» на перехресті двох великих автомагістралей був відомий і за межами області. Біля високої будівлі в екзотичному карпатському стилі зупинявся багато хто. Зараз, завалений снігами, із червоним черепичним дахом він дивився ще більш ефектно.
У залі на другому поверсі було доволі вільно — після жахливих снігопадів останніх днів рух ще не відновився повною мірою. За столиком біля вікна зручно примостилися двоє чоловіків, їхні куртки лежали поруч на вільних стільчиках. На столі між співрозмовниками стояв наполовину випитий графин горілки, нестачі закуски також не відчувалося.
— Ось так, Василь Васильович... — казав дебелий чоловік із сивиною у волоссі, повертаючи у пальцях наповнений келишок. — Якби наша з вами співпраця була вдалою — сам розумієш... Тут не потрібно бути крутим, як тепер кажуть, математиком. Вистачає таких, як ми з тобою — з однією звивиною... — він засміявся, — на двох!
Глушко навпаки — не був налаштований на хохми. Виглядав він серйозним та зосередженим, і в його міміці аж ніяк не проглядалася випита горілка. Піднявши й свій келишок, він промовив:
— Ну, давай, Григорію Наумовичу...
Вони перехилили і закусили.
— Цікаво, — промовив тачанівський слідчий, — ніколи би не подумав. Очевидно, завгосп — це не посада, а покликання. Диви, який збіг обставин...
— Тепер уже не найгірший, — знизав плечима гість із Барановичів. — А три роки тому я був думав, що все втрачено безповоротно. Ні, ти уяви, що коїлося! Спочатку все потихеньку: один, другий схаменувся — а їх немає! Більше сотні машинок! Іржавих! Візьми, наприклад, будь-кого з наших, тюремних. Уяви — людина роками працює на зоні, бачить ці машинка вічно: спочатку ще старі, потім сучасні... І раптом — нові часи. Гендель, закордони і так далі... Глип у газету — а там: «Куплю старий поламаний «Зінгер» дорого»... Ще й настільки! Як зараз пам'ятаю. Телефоную, так, заради цікавості питаю: «А що означає — дорого?». Мені у відповідь— триста вісімдесят доларів! Я мало свідомість не втратив. А як згадав, що недавно якусь ревізію робили... Можеш уявити? Потім другу об'яву знайшов — вісімсот! А вони повинні брухтом на складі валятися! Питаю: «А скільки візьмете?». Там кажуть: «А скільки привезете». Я — туди! А там їх немає... Тоді пішло-поїхало... Шумок почався, потім великий шум. А потім бізнесмени повалили — кодлом. То до одного, то до іншого — давайте машинки... Хто до п'яного прапора, хто до самого... І всі машинок хочуть. Пронюхали...
— Н-да... — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати... І ті, харків'яни, не могли — всі побиті лежать.
— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я пам'ятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харків'ян, і тих рекетирів, і тебе хоче обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити...
— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан... Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду...
З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.
На вранішній п'ятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.
— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.
Споконвіку, ще за Малевича, п'ятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.
— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович... Прошу...
— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?