— Також чула...
— А... — Олег хитро примружився, — про підпільний банк органів для трансплантації під хірургічним корпусом?
— Ні, от про це не чула. А ти що — головний трансплантолог? Не чула, правда.
— Ну, таких чуток ще дійсно не було, — заспокоїв Олег. — Але скоро з'являться. У вас це швидко. Фантазія тачанівського мешканця, коли справа стосується чогось не цілком зрозумілого, меж не має. Так ось, усе це фігня порівняно з тим, що відбувається насправді.
Ольга стояла, широко розплющивши очі.
— Вода википить, — підказав Олег. — Наливай.
Зранку головний увійшов до залу на загальну п'ятихвилинку, ввічливо пропустивши перед собою слідчого з районного відділення міліції.
— Доброго дня, — привітався він. — Шановні колеги! Сьогодні на нашій п'ятихвилинці присутній слідчий райвідділу МВСУ
Василь Васильович Глушко. Я гадаю, ми не будемо його затримувати і одразу надамо слово, а потім уже проводитимемо робочу нараду. Будь ласка, Василю Васильовичу...
Зал розбурхано загудів.
— Зараз нам проллють світло на деякі таємничі речі! — пролунала репліка із задніх рядів.
— Ага, про боєголовки обов'язково, — почулося з іншого кінця.
Нарешті запала тиша.
— Дякую, — промовив слідчий. — Я хочу звернутися до вашого колективу з проханням допомогти слідству. Є дані, що на території вашої лікарні, а точніше, у підземному переході, збудованому як приміщення ГО, довгий час зберігалися деякі матеріальні цінності, викрадені у держави. Хочу одразу відповісти на ваші репліки — це не боєголівки. Хоча би тому, що райвідділ міліції цим би не займався — є інші структури.
— А все-таки, що це? — прозвучало із залу.
— Це... — Глушко на мить завагався. — Скажемо так: різного роду апаратура, прилади, металеві агрегати середніх розмірів. Тобто одна людина у змозі поступово все це переносити. Але разом усього досить багато. Вистачило би завантажити майже повністю кузов невеликої вантажівки. Усе це, ми підозрюємо, було винесено з підвалу і переховано десь в іншому місці на території лікарні.
— Так це ж не голка, — промовив Сивокінь. — Чому ж ви не знайшли?
— Ну, чесно кажучи, ми ще не скрізь шукали...
— В операційній точно не шукали, — промовив Беженар.
Зал розірвався сміхом.
— Колеги! Одну хвилинку! — піднявся з місця у президії головний. — Ну, майте ж такт вислухати людину! Задавати питання потім зможуть усі.
— Я розумію вашу іронію, — сказав Глушко. — Справа доволі неординарна, і нам важко. Тому я вас прошу — хто, можливо, бачив щось підозріле, що кидалося б у вічі... Можливо, хтось щось переносив... Можливо, до корпусів під'їжджала і стояла довгий час вантажівка... Ну, ви мене розумієте. Будь-яке ваше спостереження може стати в пригоді. Тих, хто може щось повідомити, прошу посприяти або зараз, або у будь-який час по телефону. Мій номер — 2-26-17. Можете на чергового — 02. Можливо, хтось щось хоче сказати? Або запитати?
На мить зал застиг. Запанувала тиша. Рух, несподівано зроблений Медвідем, який, наче навмисно, сидів у самому центрі, був чітко помітний з президії.
— Будь ласка, Ілля Петрович... — головний зробив заохотливий жест.
Усі погляди сконцентрувалися на ньому. Ніхто не побачив при цьому, як двоє чи троє лікарів схопилося за ручки крісел, завмерши зі зміненими обличчями.
— Та, загалом, я хотів тільки запитати, — промимрив Ілля, — чи мала якесь відношення перестрілка вночі, про яку всі говорять, до того, про що ви говорите?
— На жаль, нічого не можу вам пояснити, — розвів руками Глушко. — Таємниця слідства.
На цьому питання скінчилися. Почалася загальна п'ятихвилинка.
Голоюха викликали у відділення близько сьомої години вечора. Чоловік років так сорока п'яти лежав на койці, підтягаючи коліна до живота.
— Ось, — сказала Оксана, — «швидка» привезла двадцять хвилин тому. Болі у животі — ледве йшов.
— Добрий вечір! — Тарас присів біля нього. — Що вас турбує?
— Доктор, дуже сильні болі. Півтори години тому почалися. А зараз наче трохи легше.
— Блювоти не було?
— Ні, але нудило.
Коли чоловік підняв сорочку, Тарас побачив старий післяопераційний рубець, очевидно, після апендициту, обстежив живіт і запитав:
— Горілку вживали?
— Що буду брехати — пив. Сто грам. Розумію, пахне.
— Ну що... Ми вас залишаємо у відділенні. Зробимо аналізи, проклізмимо, у вену покапаємо.
— А що у мене, доктор?
— Перше враження, ніби приступ кишкової непрохідності, хоча доволі нетипово проходить. Обстежимо вас, причину встановимо. Показань до операції зараз немає.