кінця коридору або із дверей палати не зміг би роздивитися, що двері колишнього кабінету Медвідя розчинені, й дужі стрижені хлопці тихо тягають із нього на сходи запасного виходу якесь залізо. А знизу біля дверей, що відчинилися, напевно, вперше за останні двадцять років, сховався в темряві невеличкий фургон із високою будою.
У маленькій кухні за столом сиділа перед журналом вродлива жінка. Вона виспалася за білий день і тепер час від часу поглядала на годинник. Її темне волосся спадало на шарф, який вкривав плечі. Поруч на столі стояла таріль середніх розмірів, наповнена печеною картоплею, на якій повідставали підрум'янені шкірочки. Жінка спробувала її на дотик рукою, зітхнула і накрила все це товстим рушником.
За десять дев'ята — якраз той час, коли на роботу збігаються останні працівники. На території лікарні багато машин, що підвозять пацієнтів та персонал. Лікарі й медсестри перебувають у скаженому русі — намагаються встигнути ще щось зробити до п'ятихвилинки. Саме у цей момент на територію лікарні заїхала новенька вишнева «сімка» з темними тонованими вікнами та антеною на даху. Погода стояла морозяна. Доріжки та майданчики встигли не тільки розчистити, але й накатати. Порипуючи по зачовганому снігу новенькими чорними шинами, машина виглядала ефектно. Увесь її вигляд свідчив про те, що вона щойно з автосалону. Вишнева «сімка» підрулила до поліклініки, з неї виліз лікар Савчук і, писнувши пультом сигналізації, наче він ніде й нічого, рушив до дверей.
Олег подивився на годинник, перебираючи свої історії у папці. Потрібно було йти до ординаторської на п'ятихвилинку. Медвідь завалився до його кабінету незадоволений і навіть більше — заведений.
— Ну, молодець, — сказав він, — ти мені тут розведеш таке панібратство, що я потім із ними ладу не матиму.
— Про що ти? — не зрозумів Олег.
— Як — про що? Що за колективне розпивання шампанського вечорами? Кава із персоналом... Потім говоритимуть у мене за спиною: «От коли був Олег Вікторович завідуючим...»
— Я не зрозумів, — сказав Олег, — хто в нас тут зараз керує?
— Ну, ти, — невпевнено відповів Ілля.
— То чого я від тебе чортів отримую? Ти не знаєш?
Медвідь тільки спромігся роззявити рота.
— Ходімо на п'ятихвилинку, — сказав Олег. — Тоді вирішимо, що робити з Протасевичем із п'ятої палати, а потім... Потім буде серйозна розмова.
Раптом двері відчинилися, і до кабінету залетів Голоюх. Увесь його вигляд свідчив про те, що зараз доведеться почути щось сенсаційне.
— Шановні... — видихнув лікар. — Ви тут сидите, а там Савчук на новій машині приїхав! Ну, це крутизна! Напевно, щойно з салону! Я там випав!
— На якій машині? — не зрозумів Ілля.
— «Сімка», вишнева... — не міг заспокоїтися Тарас. — Ну, там така машина...
— А де він взяв? — вигукнув Ілля. — Ні, де він взяв? Він що— зовсім ідіот?
Зашпортавшись за ніжку стільчика, Медвідь вибіг із кабінету.
— Ілля Петрович! — крикнув Олег йому навздогін, але марно.
Забувши про п'ятихвилинку, вони обоє кинулися за колегою.
Коли всі троє разом вдерлися до кабінету в поліклініці, Савчук діловито перебирав на столі картки хворих. Валентина зацікавлено визирнула з перев'язочної.
— Валю, — сказав Медвідь, — я тебе прошу... Нам поговорити треба.
— Доброго ранку, лікарі, — виразно сказала вона, тоді гойднула масивними стегнами, і двері зачинилися.
— Ти де машину взяв? — дивлячись на Савчука впритул, вигукнув Ілля. — Ти де машину взяв, бовдуре? Ти нас точно колись зі світу зживеш!
— А кому яке діло? — спалахнув Петро Петрович. — Де взяв, де взяв... Купив! Законним шляхом. У магазині.
— У тебе що — цвях у задниці? — не вгавав Ілля. — Що, не сидиться? А ти не подумав, що буде, якщо ми всі нараз почнемо машини купляти? Га?
— А хто каже, що всі повинні купляти? — здивувався Петро Петрович. — Інші можуть і не купляти. Мені потрібно було — я купив...
— Ні, ну це... — Ілля обвів усіх безпорадним поглядом.
— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Тепер уже однаково. Я вас також зараз приб'ю новиною. Однаково доведеться. Тільки спокійно. Кабінет твій, Ілля Петрович, вже порожній. Можеш у нього повертатися — і в прямому, і в переносному значенні.
— Як? — не зрозумів Ілля. — А-а... А машинки?! Де?!
— Поїхали машинки, — відповів Олег. — Уночі прийшов слідчий, а з ним і господар цих машинок. Куржаков, той, якого Тарас поклав із непрохідністю. Він і винюхав. Немає більше машинок. Можете забути. Усе зроблено тихо та неофіційно. І до нас жодних претензій. Навіть про ті, що у нас лишилися, ніхто не питав. Усе.