— Очевидно, — відмітив Голоюх, — це характерна особливість життя за бортом цивілізації.
— Напевно, — погодився Ілля. — Візьми, наприклад, американського лікаря. Його доходи набагато перевищують потреби середньої людини. Чого ще хотіти? Здавалося б — тільки живи. А вони як живуть? Обстежують та лікують хворих комп'ютери. Спілкуються з хворими, пардон, із адвокатами хворих, особисті адвокати лікарів. А самі вони з ранку до ночі страждають як не від несумісності з колегами, то від поганої психологічної атмосфери. А за межами роботи? Приходить додому, а там — біда! Улюблений пудель алергізувався до всіх шампунів, що збільшують об'єм! Деякі несвідомі члени гольф-клубу пропонують незугарні зміни в статуті. Час вішатися! А одна лікарка — це там, куди моя дружина їде, — знайомі розповідали, які її дітей бавлять, — ходить до психоаналітика. У неї, бачте, сексуальна неврівноваженість на ґрунті відчуття пригніченості у замкненому психологічному просторі. О! Шановні, скажіть чесно — ви можете уявити замкнений психологічний простір, що заважає нормально трахатися?
Жінки лише пирхнули у долоні.
— Ну, ви скажете, Ілля Петрович... — крізь сміх пробурмотіла Ліда.
— Це у них, — не змигнувши оком, продовжував Медвідь, — у кого в кожній кімнаті по два телевізори, у кого непохитна впевненість у завтрашньому дні, — починається автоматично пошук проблем. І відбувається це підсвідомо, на рівні підкірки. Я гадаю, це захисна реакція мозку — якщо немає проблем, є загроза перетворитися на роботів. От вони й висмоктують із пальця такі, на кшталт оцього замкненого простору, якщо немає кращих.
— Може, й так... — знизав плечима Беженар. — Напевно, від зайвого достатку дійсно можна деградувати. Я раніше якось і не думав про це.
— А що? — підхопив Голоюх. — Вони ж їдуть до нас і питають: як ви тут живете? Як спромогаєтеся? У них же в голові не вкладається: як це можна лікувати хворого без датчиків та комп'ютерів і одночасно самому залишатися живим, отримуючи зарплатню нижче п'яти доларів на день?
— Чому — п'яти? — здивувалася Людмила.
— Просто п'ять доларів на день, — пояснив Тарас, — це, за даними ВОЗ, — межа виживання на нашій планеті. За менше прожити неможливо.
— А як же нам вдається?
— Наша ментальність, — констатував Ілля. — Ось ми, наприклад, ті, що, як прийнято вважати, зовсім зачерствіли і тільки й дивимося у кишеню до пацієнта, — все-таки витягли тих двох хлопців. А третьому ногу врятували. Без комп'ютерів. Та що — комп'ютери! Два бинти і пляшка фізрозчину у сейфі під замком. А менти наші? В них же, як кажуть, одна звивина від кашкета і сама корупція — але ж зловили тих, на джипі! Пам'ятаєте? Операція «перехват» — і взяли кілометрів за сорок від Тачанова. Завдяки цьому, до речі, Павлуша наш, хоча, напевно, вже й сам себе поховав, досі живий і знову на рентгені знімки штампує. І так усі.
— Дійсно, цікавий феномен, — погодився Олег. — Усі ми погані. Усі живемо у поганій країні. Усім нам ідіотські закони та бюрократи заважають жити та працювати, а працювати, до того ж, нічим. Та однак справу свою ми якось робимо і, скажімо відверто, цілком терпимо.
— Країна див, інакше не скажеш, — промовила Ольга.
— Швидше, «страна дураков», — виправив Беженар. — Країна така, який народ. А ми, дивіться: і можемо, і вміємо, і здатні, і хочемо, і багато що нам вдається — таке, що не вдалося б іншим... А живемо догори ногами. Як ідіоти.
Звук, що пролунав, останнім часом звикли чути всі.
— У кого це? — не зрозумів Беженар.
Полізши за пояс, Голоюх витяг слухавку.
— Так! — виразно промовив він, посміхаючись і дивлячись на Медвідя. — Тачанівська центральна клініка, лікар Голоюх.
Ілля сплюнув від душі, решта засміялися.
-Так, пані Іванко... — обличчя Тараса одразу стало кислим, але потім зосередженим і навіть здивованим. — Так... Ну, звичайно! Що?!
Після цього Тарас надовго замовк, а потім розгублено промовив:
— Так, звичайно... Звичайно, не проти... Добре. Чао...