— Д-дістала, сеньйора! — підказав Олег із відповідною мімікою, і всі знову загиготіли.
Проте Голоюх, що наче приходив до тями після почутого, заховав апарат без слів.
— І що там тобі повідомили? — підозріливо запитав у нього Ілля. — Невже запущений геморой пані Іванки самоліквідувався під цілющим італійським сонцем?
— У нас на другий тиждень призначені якісь планові операції? — замість відповіді запитав Тарас.
— Наче ні, — відповів Ілля.
— Тоді я забиваю місце на два геморої.
— Bay! — вигукнув Олег. — Невже твоя пані Іванка навмисно приїде оперуватися? Візьмеш за асистента?
— Приїде, — промовив Голоюх. — І до того ж, разом зі своєю сеньйорою.
— Що?!
— Зі своєю сеньйорою, — повторив Голоюх, — у якої працює. Її, виявляється, також геморой домучує. І вона якось пробувала лікуватися тим методом, що я пані Іванці радив. Каже — ефект потрясний. Сама старушенція і загітувала Іванку оперуватися. Наш авторитет тепер для неї залізний. До того ж, сеньйора дуже економна і оперуватися за двадцять п'ять тисяч доларів не хоче. От і... приїде. Питалася нашої згоди.
— Ну ось! — сказав Беженар. — Ось вам і підтвердження всього, про що ми говорили.
— Дійсно, — пробурмотів Ілля, — імідж нашої клініки зростає... Чужоземці в нас ще не оперувалися. Це вже точно. Тобі, напевно, у Харкові доводилося справу мати?
— Раз довелося, — посміхнувся Олег.
— Ну, воно й зрозуміло, — багатозначно скривився Ілля. — Центр... Це в нас... Лікарня на відлюдді.
— Усі ми тут на відлюдді, — із жалем заперечив Олег, — якщо за великим рахунком розібратися.
Усі промовчали. Піднісши ногу, Ольга тихенько штовхнула одну з машинок, які витяг догори Савчук — ту, що стояла сторчаком. Агрегат перекинувся кілька разів і скотився до ями.
— Ходімо, — сказав Ілля. — Раптом що у лікарні — «швидка» до альтанок під'їде, а нас немає.
— Посигналять, — сказав Олег, — почуємо.
— На мобілку задзвонять, — додав Тарас. — Треба буде — знайдуть.
— Ні, ви гляньте, — обернулася Ліда, яка досі переважно мовчала, на єдину машинку, що застигла на краю ями. — Стоїть, наче пам'ятник надіям, які не справдилися. Взагалі, все це хотів би навмисно — не вигадав би.
— Ну, це як сказати... — не погодився із нею Беженар. — Невідомо, що завтра станеться. Можливо, щось ще крутіше.
— Ви що, — злякалася Ольга, — маєте на увазі щось конкретне?
— Нічого він не має на увазі, — заспокоїв її Ілля. — Просто в цій глушині навряд чи нам вдасться сумувати.
Переговорюючись та жестикулюючи, вони відходили від місця, де на краю ями, наче дивлячись їм у спину, здивовано застигло перекошене іржаве колесо.