— Миколо Прокоповичу!
Начмеду залишилося лише розпачливо похитати головою і розвести руками.
Олег стояв біля столу, вкритого простою скатертиною, і механічно розпаковував сумку, витягаючи звідти різні речі. Коли до рук потрапила турка для заварювання кави, він задумливо покрутив її, дістав із іншого відсіку сумки пачку кави і, підійшовши на кухню, відкрутив кран. Звідти плюнуло іржавою водою так, що забризкало сорочку. Він вилаявся і поставив турку на стіл, даючи можливість воді стекти, а сам підійшов до вікна.
Це був другий поверх. Внизу по пустій вулиці проїхала фіра з двома бідонами для молока. За нею біг облізлий пес. Потім промайнула жінка на велосипеді, до рами якого була прив'язана лопата. Олег зітхнув, відвернувся і закурив.
Приїжджий інспектор із обласного КРУ сидів біля столу, заклавши ногу на ногу і дивився, як старша сестра хірургії Люба рахує бинти, перекладаючи їх із ящика в ящик.
— Двісті сорок два, двісті сорок чотири, двісті сорок шість, двісті сорок вісім... Гм... Двісті сорок вісім...
— Ну, не знаю, — інспектор байдуже знизав плечима. — Щойно було двісті сорок сім, тепер двісті сорок вісім. Так писати? Чи ще раз будете перераховувати?
— Сергію Григоровичу, — втрутилася начмед, — ну яке значення мають два бинти, якщо ціла партія непридатна?
— Ну, не знаю... — розвів руками той. — Загалом ніякого, просто потрібно записати, скільки є в наявності. Ви вже вдруге рахуєте, і нарахували двісті сорок вісім. Писати так? Чи представите документ на використання тих двох, що не вистачає?
Люба закотила очі догори і, ледве стримуючись, видихнула. А потім схопила з ящика бинт, який миші розгризли мало не навпіл і, добре напнувшись, перервала на два.
— Ось! Два бинти!
— Ну, двісті сорок дев'ять, навіть якщо так.
— Любо, принесіть історію хвороби, де списаний цей один бинт, — зітхнула Ада Василівна.
Та вийшла, мовчки похитавши головою, а схожий на щура чиновник діловито глянув на годинник і поміняв ноги місцями.
У маніпуляційній товклися двоє медсестер, що визначали групи крові для переливання. За столом примостилися лікарі — Медвідь і завідуючий, який водив ручкою по листку призначень, вносячи корективи:
— Так... Ще флакон реополіглюкіну... І плазма — щойно привезуть — нехай підключають.
Увійшов іще один лікар — Голоюх, від чого зразу ж стало тісніше.
— Миколо Прокоповичу, дзвонили зі «швидкої» — вони на аварію виїхали до Пронятина. Начебто якийсь «газик» перекинувся.
— Ну, нам ще цього бракувало, — промовив Малевич. — Он Мельниченко дуба ріже, і нічого не зробиш. Кровить і кровить.
— А що санавіація? — запитав Голоюх.
— А що — санавіація... Хто ж оперуватиме таку хвору — аритмія, серцева недостатність, цироз...
— А зонд Блекмора не хочуть ставити? — насідав Тарас.
— Не мають що ставити. В обласній нещодавно було пара штук, так один, кажуть, хворий перекусив, а інший уже не годящий. А нових поки що не передбачається.
— Весело...
— Ну, давайте, хлопчики, вимітаємося, бо щось тут надто тісно.
Натомість до маніпуляційної запхалася ще одна людина — Люба.
— Ілля Петрович, — почала скиглити вона, нагнувшись до Медвідя, — напишіть в історії хвороби ще один бинт із гуманітарки, бо так пристав КРУк, що спасу немає.
— Що? — не розуміючи, скривився той.
— Любо! Чого ти хочеш? — зірвався Малевич. — Що тобі написати? Га?
— Ну що я винна? Пристав — дай йому двісті п'ятдесятий бинт, бо акт писатиме про недостачу.
— Любо! Які бинти?!
— Ну ті, з гуманітарки.
— Вони досі тут? Я ж казав тобі, що вони ні до чого.
— А куди я подіну? — тепер вже не витримала старша. — Назад не беруть!
— То викинь! К чортовій мамі!
-Ага! — зраділа Люба. — Зараз він вам покаже— «викинь». Він за один голову хоче зняти...
— Любуню, — благально промовив Малевич, — завтра я тобі увесь ящик спишу, а сьогодні йди, будь ласка. Ти ж бачиш, що тут робиться.
— От ви спишіть бинт, тоді я піду. Один.
Малевич мало не закрутився дзиґою на місці:
— Тарасе Васильовичу, виведи її кудись подалі, спиши їй той бинт. Любуню... Слухай, — несподівано зацікавився завідуючий, — а вже, між іншим, по шостій. Що у нього — день не нормований? Я не розумію, йому що — зайнятися немає чим?
— О! «По шостій»... — здивувалася Люба. — Та він у головної до дванадцятої сидить!