— Як головного спеца з контрацепції, — додав Медвідь.
— Я не проти, — відповів Олег.
Ранок відзначився бурхливою діяльністю, яку оперативно розгорнули на території тачанівської лікарні. Доріжками поміж корпусами снували численні медсестри та санітарки, метучи та шкрябаючи геть-чисто все. Поміж ними де-не-де з'являвся Бліщ — завгосп із сокирою та відрубаним коренищем, яке, треба думати, щойно стирчало із землі у неналежному місці. Він керував операцією з генерального прибирання території, що почалося ще вчора. Увесь змилений, не знати звідки прибіг головний — Геннадій Андрійович Лабо.
— Чого ти тут товчешся? — одразу накинувся на Бліща. — Вони самі знають, куди мести. Я казав тобі ще вчора причеп прибрати? Казав. Зараз шофери поприходять, і щоб цієї фури на території не було!
— Геннадію Андрійовичу, ну куди ж я...
— Куди хочеш! Усе! Або я сам приберу. Але після цього ти... словом, зрозумів, так? Не сердь мене, дорогенький, прибери причеп. Зараз щуріння всякого адміністративного поналазить, а він стоїть. Це ж їм, немов червона ганчірка для бика, — ти що, не розумієш?
До лікарняних воріт наближалася «швидка», перевалюючись на ямах. Вона ледве повзла, розхитуючись на заглибинах, що вкривали геть усю дорогу.
У машині спереду біля водія сиділа лікарка швидкої допомоги, позаду на ношах лежав хворий із накладеною на ногу шиною та «комірцем» на шиї. Чолов'яга стогнав голосно, скликаючи всіх святих.
— Ой... здохну... не доїду... М-м-м... Ой!!! Шия! Боже, та вам дрова возити, а не хворих!
— Мужчина, ми їдемо дуже повільно, повірте! — доводила лікарка, яка й сама кривилася, уявляючи, що зараз відчуває цей нещасний.
— Це ями на дорозі, — встряв у розмову водій. — Я на другій ледве повзу, ось ваша жінка підтвердить...
— Що мені жінка, я зараз здохну... Ой!
Жінка, що сиділа біля нього, заспокоювала чоловіка, як могла, тримаючи за руку:
— Василю, потерпи, зараз приїдемо. Господи, що за ямеги... Як же можна, перед самою лікарнею... Куди ж та наша влада дивиться? Тут же ж постійно хворих возять!
— А це ви, жіночко, спитайте в тих, кого обирали! — не витримала лікарка. — У них спитайте.
— Еге ж, у них спитаєш...
Машина так само повільно підрулила до хірургічного корпусу — там зяяли такі ж самі ями.
Завантажений асфальтом КамАЗ приплентався по ямах до лікарняних воріт, наче почув розмову у «швидкій». Із вантажівки, що зупинилася, вилізло чоловік вісім робочих у зашмарованих оранжевих жилетках. КамАЗ розвернувся задом, заїхав на лікарняну територію та підняв кузов, і асфальт посипався на дорогу. Одразу ж робочі почали розгрібати його по ямах, просто у пилюку та калюжі, що залишилися після дощу. Двоє хворих на лавочці припинили розмовляти і вирячилися на цю картину.
— Сильно кладуть, — зауважив один.
— Напевно, їде хтось... — із розумінням підтримав другий.
Перший зігнувся і підняв грудку асфальту, що підкотилася до них:
— Ну, якщо це асфальт, то я, напевно, дохтор навук...
Робочі продовжували свою справу. З-за повороту повільно виліз важкий каток...
П'ятеро лікарів обступили койку, на якій лежав той самий хворий, що «вмирав» у «швидкій». Палата була знайома — травматологічна. Пацани, що з вечора займалися літачками, зі свого кута спостерігали за консиліумом. Ревуцький також відклав газету та із зацікавленням дивився на нового сусіда, який на той час вже повністю припинив стогнати і лежав, тихо дивлячись у стелю. Малевич, тримаючи перед очима рентгенівський знімок, розглядав його «на вікно», те саме робив із двома іншими знімками районний травматолог Беженар. Нарешті зав передав рентгенограму іншим та звернувся до хворого:
— Ну що, шановний, застрягли ви у нас надовго. Лежати доведеться більше місяця. А стегно ваше будемо оперувати. Іншого виходу немає.
— От, гадство... От, влетів... — стогнав той. — Треба було мені того даху, хай би ще сто років тік...
— Ну, тепер вже пізно плакати, — розвів руками завідуючий. — Вас лікуватиме Валентин Іванович, наш головний травматолог. Валентине Івановичу, я вас прошу, насамперед тягу на шию — це зараз найголовніше. Так?
— Звісно, — погодився той. — Марійцю, готуй тягу, зараз накладемо.
А коли всі виходили з палати, Малевич затримав молодого хірурга, який ішов попереду: