— Тарасе Васильовичу, я тебе прошу — йди розжени прийом у поліклініці, швиденько так. Дзвонив щойно завполіклінікою, там сьогодні Савчук приймає. Ти ж знаєш, як він зараз: назбирає чергу чоловік із тридцять — гамір стоятиме... Якраз картинка для обласної адміністрації. Іди, зроби, я тебе прошу. А Савчука спровадь до мене, я його на виклик відправлю, від гріха подалі, щоб чогось не начудив.
— Гаразд, — не надто задоволено промовив Голоюх.
У хірургічному кабінеті тим часом прийом ішов на повну.
— Доктор, — скаржилася звичайного вигляду літня жінка із забинтованою рукою, — ви розумієте, болить постійно. Вже п'ята доба, а ніякого покращення. Нічого нею тримати не можу, і вночі ниє — спати не дає.
— Ну, що ж поробиш... — розвів руками лікар. — Перейде поступово. Перелому немає — це головне. Отже, скоро перейде.
Він сидів за столом у високому ковпаку, зображуючи на обличчі неабияке розуміння ситуації.
— Але ж воно болить... — нерішуче наполягла жінка.
— А я вам кажу — немає перелому, — повторив той. — Он — знімок робили. Бачите — ось висновок рентгенолога. Цілі кістки, розумієте? Немає перелому.
— Але ж воно болить!
— То що тепер — ламати? — обурився лікар.
Хвора лише спромоглася здивовано роззявити рота, не знаючи, що тепер і сказати — аргумент вбивав наповал.
Двері кабінету розчинилися, і на порозі з'явився Тарас Васильович Голоюх із доволі кислим виразом обличчя. А от личко нафарбованої дами, що сиділа на медсестринському місці, засяяло. Медсестра хірургічно-травматологічного кабінету Валентина — чималенька жіночка з пишними формами — явно зраділа появі нового лікаря і полегшено зітхнула.
— Петре Петровичу, — похмуро промовив Голоюх, — мене шеф на прийом прислав, а тебе до себе просить.
— Гм-м... — зобразивши подив, Савчук вийшов із кабінету.
— Слухаю вас, — Голоюх повернувся до жінки, яка досі сиділа на стільчику.
— От, впала чотири дні тому, — знову почала вона, — а доктор говорить, що перелому немає і що все мине. А воно далі болить....
Слухаючи її, лікар продивлявся картку, одночасно вказавши медсестрі на забинтовану руку. Та з неабияким бажанням кинулася розмотувати бинт. Голоюх швидко пройшовся пальцями по руці хворої і промовив:
— Перелому дійсно немає, але шина вам не завадить. І дещо поприймаєте, зараз я вам випишу. А зараз прошу до перев'язочної.
Медсестра, мало не сяючи від щастя, підійшла до них і почала мотати. Одночасно її нога у тапочці грайливо наступила на взуття лікаря.
— Валю, — похмуро промовив той, — у тебе під кабінетом двадцять чоловік, а я за ніч набігався і в мене болять ноги.
При цьому він висмикнув свій черевик із-під її ноги.
— О, Тарасе Васильовичу, — промуркотіла вона, — двадцять чоловік — це ж нам із вами раз плюнути.
При цьому вона тихенько наступила знову. Відпустивши руку хворої, Голоюх висмикнув ногу і пішов до кабінету, по дорозі відчиняючи двері:
— Прошу, наступний.
Увійшла невисока тлуста жіночка провінційного вигляду.
— Слухаю вас.
— Доктор, я тут два дні тому руку поранила, а воно тепер... — вираз її обличчя ясно давав зрозуміти, що воно тепер.
— Показуйте.
Жінка швидко скинула саморобну пов'язку.
— Чого ж ви два дні чекали, не йшли?
— Та гадала, може, саме загоїться.
Глянувши на руку, Голоюх скривився:
— Що це у вас?
— Ой, це я капусту приклала...
— Та бачу, що капусту. А там, у самій рані, — це що?
— Ой, та як воно сталося, то кров одразу юшила. І я хлібом заткала, сусідка порадила.
— Ви б ще сала запхали... — пробурмотів Голоюх, починаючи писати її картку.
— А що — треба було?
Він лише зітхнув і похитав головою. Перев'язочна вже звільнялася, Валентина виводила хвору з підв'язаною на косинці рукою.
У травматологічній палаті тепер стало ще тісніше. На крайньому ліжку біля дверей також лежав хворий на витягуванні. Одна витяжка була прилаштована за його поламане стегно, інша — спеціальною петлею за голову. Нещасний лише зітхав, досі не зрозумівши, який лихий заніс його на дах.
Один із пацанів, залізши на ліжко до «прип'ятого» приятеля, розчинив вікно.
— Добре... — прошепотів новоприбулий, якому петля заважала повною мірою розтуляти рота, — свіже повітря...
— О, бачиш — і друзям по нещастю послуга, — пожартував хлопчина. — Ну, давай.
Падани пачками витягали із-під ліжок свої саморобки, розривали нитки — й літачки табунцями злітали у небеса та розносилися вітром хтозна-куди. А самі авіатори захоплено гуділи, озвучуючи цей авіаційний парад.