— Ти сам її витягав, — знизав плечима Олег.
— А ти точно пам'ятаєш?
— Гм-м...
— От і я точно не пам'ятаю. Це завал...
Ілля зняв білий ковпак і, схиливши голову на руки, запустив пальці у волосся.
Обоє схилилися над ліжком хворого. Пацієнт ще мружився і погано розумів, що відбувається.
— Як ви себе почуваєте? — запитав Ілля.
— Нормально, доктор...
Невідомо для чого Ілля помацав його за живіт навколо пов'язки.
— Ну, ти зовсім, як дитина... — відвів його убік Олег. — Чого ти причепився до слабого? Що він тобі може сказати?
На Іллі не було обличчя.
— Невже вона може там бути? — бурмотів Медвідь. — Не розумію, яким чином... Шеф уб'є...
— Та зажди ти! Давай подумаємо.
— Що тут думати?! — пошепки волав Ілля. — Якщо сестра гарантує, що по її лінії все чисто, значить, серветка у животі.
— Вона ж рахувала, коли ми з живота вийшли, — стояв на своєму Олег. — Могла кудись після цього подітися...
— Куди?!
Двері ординаторської реанімаційного відділення розчинилися, і звідти визирнув Щур.
— А ви чого бокс не дивитеся? Я чую — хтось гуде за дверима, а це ви... Ох і розлігся... Це клас...
Та колеги не поділяли його захоплення.
— Не зрозумів, а у чім справа? — здивувався Щур.
— Серветки не вистачає.
— Якої серветки?
— Лапаротомної.
— Ну і що?
— Як що?! Думаємо, що робити! В животі повинна бути, так виходить!
— А ти звідки знаєш, що не вистачає?
— То вони ж пораховані.
— Але Надя ваша рахувала по операції і казала, що всі на місці. Я сам чув, — упевнено заявив Щур.
— А тепер немає. Усе перерили.
— Хлопці, будьте серйозні, — продовжував умовляти анестезіо— лог, — ви ж пам'ятаєте, що нічого не залишили.
— У тім-то й справа, що не пам'ятаємо. О, Господи... Брати повторно... Все! — Ілля смикнувся до виходу. — Дзвоню шефові. Однаково дізнається. Краще зразу.
— Стій! — Щур у буквальному розумінні схопив його за руку. Так і стояв, не знаючи, як сказати. — Загалом... Ну... Словом, є ваша серветка, не переживайте. Н-накладочка, словом, вийшла.
— Яка накладочка?! — Медвідя перекривило. — Що це означає?! Яка накладочка?
— Ну... Є ваша серветка. Точно. Ну, мені треба було. Звідки ж я знав, що їй заманеться ще раз після всього рахувати?
— Як це — звідки знав? — лютував Ілля. — Придурку! Я тут інфаркт отримую... Дай сюди! Дай серветку, щоб я бачив, що вона є!
Хірург красномовно простяг долоню.
— Ну... — червонів та товкся Сергій, — ну... її вже немає!
— Дай мені серветку, — засичав Ілля, — бо я поставлю на вуха все ваше показове відділення!
— Та не кричи ти! — і собі перейшов на шепіт Щур. — Господи, які ви дотошні! Кажу — взяв, значить, взяв. Ходи сюди! — він відтяг Медвідя у кут. — Тільки тихо і щоб нікому! Ну, загалом... Мене Наталка просила, ну, анестезистка моя... Щоб я шмат марлі потяг, терміново.
— Навіщо їй? — тупо запитав Ілля.
— Ти що, маленький? Ну, припекло їй, а прокладки, оті, що рекламують, вона вдома забула. Пішла на чергування і забула.
Медвідь мало не задихнувся.
— Чорти би вас забрали!!! Я тут кінчаюся, думаю, що серветка у животі, а вони... Сюди мені серветку! Вже!!! Щоб я очима її бачив!!!
— Ти що, здурів? — злякано принишк Щур. — Ти у своєму розумі?
— Я у своєму! А от ви... Наталю!!!
Ілля полетів коридором, а Щур біг ззаду, хапаючи його за руки і халат, та все було марно.
Наталя сиділа в ординаторській на дивані з журналом у руці. Побачивши Медвідя у такому вигляді, вона лише здивовано відкрила рота.
— Дай сюди! — заявив Ілля, простягаючи руку.
— Що — «дай»? — не зрозуміла жінка.
— Серветку сюди!
— Я...ку серветку? — прошепотіла Наталя, червоніючи.
— З операційної! Полож сюди, бо сам витягну!
Вона почервоніла ще більше, почала часто дихати, а потім, несподівано скочивши з дивану, почала мотлошити Щура тим самим журналом, який тримала в руках. Анестезіолог лише затулявся і бурмотів незв'язні репліки.
Зранку на засіданні у головного лікаря зібралися завідуючі відділеннями. Атмосфера панувала вкрай напружена.
— Я не розумію, — обурювалася Оксана Євстахіївна — дама середніх років, повна, з високою зачіскою та широкими манерами — завідуюча гінекологією, — повинна кінець-кінців бути якась межа, якийсь здоровий глузд! Шкода, мене там не було! Якби не ці пологи — я б їм показала «брудні пелюшки»...
— Оксано Євстахіївно! — перебив головний. — Показуватимете ви вдома чоловікові, а тут ви нікому... — він карбував кожне слово, — нічого... не покажете! І не доведете. Якби отак говорив припустимо, Савчук, я би ще зрозумів, але ви... Ви ж не перший рік завідуєте, ви ж розумна жінка! Ви що, не знаєте, що наші чиновники — обмежені та недалекі люди? Це що — новина для вас? Ви не знаєте, що вони вічно пхають носа туди, де не компетентні?