Той закректав і невдоволено підвівся з койки.
До ординаторської обережно постукали.
— Так!
Валентин Іванович Беженар, який перебував там на самоті та щось зосереджено писав, підняв голову. У дверях з'явилася доволі миловидна дівчина, можливо, трошки над міру пухкенька, у короткій спідничці, з пакетом у руках.
— Можна?
— Так. Що ви хотіли?
— Як мені знайти завідуючого відділенням?
— А у нас зараз кожен сам собі завідуючий, — пробуркотів Беженар.
— І... ви також? — не розгубилася вона.
Лікар здивовано глянув на дівчину і запитав:
— То що ви хотіли?
— Мене на практику прислали, до хірургії. Я була у головного, сказав іти сюди, до завідуючого.
— Зав у командировці, — коротко пояснив Беженар. — А виконуючий обов'язки вже в операційній. Халат є у вас?
Вона кивнула.
— То вдягайтеся і... Чекайте, — він схаменувся. — Може, вам підписати щоденника і відпустити додому? Чи хочете чогось навчитися?
— Навчитися... — несміливо промовила практикантка.
— Тоді вдягайтеся і ходіть до шістнадцятої палати. Там новий хворий поступив. Подивіться його, розпитайте. Потім напишете його історію хвороби — і мені легше буде. Чого не знаєте — я підкажу.
Дівчина квапилася, вдягаючи халат, плутаючись у ґудзиках і поглядаючи на лікаря. Він тільки раз зиркнув на неї з-за своєї писанини.
— На все про все у вас сорок хвилин. Потім я їду на призовну комісію. Якщо хочеш — візьму із собою. Там також багато корисного, ще й писанини вистачає.
— Гаразд, — відповіла дівчина, — а як до вас звертатися?
— Ой... — наче вибачаючись, зітхнув Беженар, — зовсім запрацювався. Валентин Іванович.
Він підвівся з цілком серйозним виглядом і доволі галантно простяг практикантці свою «граблю».
— Ліда, — посміхнулася вона.
— Ну, вперед, Лідо! — наставницьким тоном промовив лікар, повертаючись до столу.
У передопераційній було неспокійно. Олег, уже в піжамі, мив руки по лікоть щіткою під струменем води з крану. З роздя— галки, натягаючи на ходу сорочку піжами, не звертаючи уваги на санітарок, вилетів Медвідь. Швидко витягши з бікса маску та шапочку, вдягав, кинувши черговій сестрі, що зазирнула сюди:
— У темпі, чого чекаєте?
— Так голити хворого потрібно.
— Тут поголите! Анестезіологи вже чекають. Завозь вже, вдягайте маски, бахіли і голіть тут. Послав Бог на нашу голову сьогодні...
— Як тиск? — запитав Олег.
— Вісімдесят на сорок. Чорти б...
— Нічого, викрутимося. Усе буде гаразд.
Хворого вже завозили.
— І чого вона його тримала?— продовжував «стогнати» Медвідь. — Діда кінь копнув так, що старий зразу вирубився, а вона, зараза, чекає чогось. Та дзвони, бабо, на «швидку», поки ще живий...
— Селезінка, напевно... — сказав Олег.
— А як щось більше?
— Ну, не аорта ж! Не довезли б... А все, що менше, — впораємося.
— Тим не менше, ситуація серйозна, — вів своєї Ілля.
— Згідний. Якщо хочеш — я прооперую.
— Ти знаєш, я був би не проти, — зрадів Медвідь. — Казав же шеф, що ти мене маєш опікати.
— Ну, не опікати, а допомагати. А опікати ти мене повинен — я ж у вас людина нова.
У передопераційну заскочив Голоюх.
— Що за гармидер? — запитав із порога.
— Мийся давай, — обернувся до нього Ілля. — Травма живота, кровотеча. — Веселі справи... — Тарас попрямував до роздягалки, знімаючи халата.
— Олег Вікторович оперує, ми «на гачках», — навздогін гукнув Ілля.
— Єсть, шеф... — почулося з роздягалки.
У відділенні панував спокій. Із практично порожнього коридору було видно, як у маніпуляційній сестра робить заплановані ін'єкції. У просвіті з'явилася постать Савчука. Поглядаючи на боки, з поважним виглядом він дійшов до маніпуляційної і зазирнув туди. Чергова Оксана тільки мовчки озирнулася.
— Ну що там, — запитав Савчук, — оперують?
— Так.
— Що, всі троє?
— Діда того?
— Так.
— Гм-м... Селезінка... — із виглядом знавця промовив Петро Петрович. — Нічого... Що там — забрати селезінку і все... Ну, гаразд, працюйте...
Якби Петро Петрович Савчук міг знати професора Соколова з Харкова, то, безперечно, знайшов би деяку схожість між його і власними манерами. Втім, світило з Харкова, ніде правди діти, мав таки менше гонору та самовпевненості, ніж його тачанівсь— кий колега.
— Ну, нехай оперують...
І Савчук рушив далі. Увесь його незворушний вигляд міг би показати тому, хто потрапив до відділення вперше, що саме Петро Петрович тут є найголовнішою особою. От якби ще не пожмаканий халат із плямою від ковбаси...