Дійшовши до дверей палати Мельниченко, Петро Петрович поважно заклав руки за пояс халата і зазирнув туди.
— Ну, що тут у вас, як?
— Дякуємо, доктор, краще.
— М-да... Зонд не турбує?
Хвора заперечливо похитала головою.
— Ну, добре. Треба буде його скоро забирати. Досить вже. Чого забагато — також не добре.
— Ой, а Олег Вікторович казав, що ще повинен стояти... — захвилювався син хворої.
— Нічого, він зі мною радився. Ми такі пристрої давно вже використовуємо. Ну, гаразд, лежіть...
Під здивованими поглядами обох Савчук залишив палату, а, зайшовши до наступної, знову поцікавився з порога:
— Ну, як тут у вас...
Усе це нагадувало обхід як мінімум доцента у солідній клініці. Так поступово Петро Петрович дійшов до травматологічної половини відділення. Назустріч трапилася друга чергова — Маша.
— Ну що, Маша, працюємо? — він зробив спробу обійняти її за талію.
— Ми-то працюємо, — ухилилася вона, — і ви б ішли працювати.
— А де Беженар? У військкоматі вже?
— А практикантка де? І практикантку з собою забрав?
— Вам би тільки практикантку... — передражнила сестра. — Звідки ви все знаєте?
— Я все знаю, — самовдоволено розплився в усмішці Петро Петрович. — А у вас тут як, усе гаразд?
— Гаразд, не хвилюйтеся, — доволі сухо відповіла Маша.
— Подивлюся, як у п'ятнадцятій, — набувши звичної пози, «світило» посунув туди.
Та довго бути у палаті Савчуку не довелося. Саме тоді, як він критикував накладену петлю у хворого з переломом шиї, забігла та ж сама Маша:
— Петре Петровичу! Вас терміново головний шукає.
Обличчя Савчука набуло зляканого вигляду, і він рушив до виходу.
У маленькому кабінеті хірурга райвійськкомату було тісно. За маленьким столиком влаштувалися Беженар із Лідою плюс медсестра. У коридорі галасували призовники, заходячи до кабінету по одному. На них періодично горлав начальник відділення, та це допомагало лише частково.
— Отак, спиною повертайся, — керував процесом Беженар. — Бачиш — порушення постави. Пиши це у картку. Підошви показуй. О, Господи... Це ж не підошви, а ласти. Пиши — плоскостопість, другий ступінь.
Ліда тільки кивала головою і записувала.
Несподівано за дверима запала мертва тиша.
— А ну всі смир-р-рно! — почувся рев за дверима. — Шо за бардак, мать вашу? Ти чого вилупився, я що, говорю незрозуміло? Ще один звук почую — у вас тут друге життя почнеться!
Двері кабінету розчинилися, і досередини завалився мужик у камуфляжних штанях, спортивній куртці, розстібнутій до пупа, й в'єтнамках на босу ногу. Ліда здивовано спостерігала це явище.
— Що ж ви, доктор, таку чергу назбирали? — запитав він Беженара. — Я бачу, ваші колеги вже закінчують, а у вас тут...
— У нас найбільше патології, — незворушно відповів Беженар. — Я вам вже казав, як зробити, щоб було швидше.
— Так, ви казали... Я дивлюся, у вас девушка нова сидить... А у мене секретарка якраз втекла. Підеш до мене?
— Це лікар на стажуванні, — сухо зауважив Беженар. — І до неї належить звертатися так само, як і до мене.
— М-м-м.... Ну, пардон, як то кажуть... мамзель...
Двері зачинилися.
— Хто це? — здивовано запитала Ліда.
— Районний військком, — все так само незворушно відповів Беженар.
— А чого він у...
— В'єтнамках?
— Напевно, чоботи зносилися. А нових не видають — армія у нас зараз бідна, також важкий період.
— Ви все жартуєте, — посміхнулася Ліда, — а я серйозно питаю. І поводить він себе...
— Ну, якщо серйозно, — без найменшого натяку на посмішку промовив Беженар, — то ходять чутки, що контужений. Але я не вірю. Просто у кожної людини своя манера поводити себе у суспільстві, залежно від виховання та інтелекту. Давай, хлопче, вдягайся. Наступний!
— Значить, так, — промовив головний, щойно Савчук переступив поріг, — телефонував по мобільному начальник управління. Щойно вони зустріли республіканського травматолога. їдуть у машині за десять кеме від нас, і професор хоче по дорозі подивитися травматологічну службу в районних лікарнях. Зараз будуть тут. Беженар щойно поїхав із військкомату — не можу його зловити. Бігом дуй до травматології — нехай понаводять блиск. Щоб у палатах порядок був, історії щоб на місці. І сам чекай там, я їх приведу.
Прибитий цією новиною Савчук мовчки рушив виконувати вказівки.
В операційній усе «горіло».
— Ілля Петрович, активніше відсмоктувачем... Я ж нічого не бачу!
— 3-зараза... заливає...
— Ще одну пелюшку дайте! Тарасе Васильовичу, тримай кишки, щоб сюди не лізли.