— Ось вона! — зрадів Медвідь.
— Так, так. Повний відрив... Забери це. Викинь!
— Де ж ніжка?
— Скальпель, швидко!
Сестра подала миттєво. Олег зробив додатковий боковий розріз.
— Нехай кровить — це дрібниці. Нам до ніжки дістатися...
— Мужики, тиск падає! — це був анестезіолог. На обличчі Щура з'явилося серйозне занепокоєння.
— Скільки?
— Шістдесят на нуль.
— Ч-чорти б... Ось вона! Хапай бігом, федоровським! Ну ж!
— Зараз... незручно... Є! Взяв.
— Став ще один. Тільки грубіше, надійніше. Молодець. В'яжемося. Так, — останнє вже адресувалося Щурові, — у нас кровотеча зупинена. Підносьте тиск. Ми в'яжемо ніжку, миємо в животі та виходимо.
— Еге... «підносьте»... — пихтів Щур. — Піднесеш тут...
— У вас дві вени?
— А як же! Підключичка стоїть. Струйно ллємо. Так, зупинка! Зупинка серця! Масаж!
Миттєво опустивши стола донизу, Щур дістався зі свого боку до грудей хворого і почав непрямий масаж серця. Запанувала тиша — тільки незворушно відбивав ритм наркозний апарат, дихаючи за хворого. Хірурги припинили будь-яку діяльність.
— Може, я звідси? — обережно запитав Олег.
— Давай, якщо можеш... — проскрипів Щур.
— Відводь, — скомандував Олег Голоюхові. — Скальпель! Хірургу довелося нахилитися дуже низько, щоб крізь рановий отвір у животі бачити діафрагму хворого.
— Ну, що там?! — голос Щура переривався у такт поштовхам. Обличчя його вкрилося потом, а накрохмалений високий ковпак, який по-геройськи стояв догори на початку операції, зовсім «упав», змокнувши і переломившись наперед.
— Зараз, руку в діру запхаю... Де ж те серце? Все. Я сам. Анестезіолог розігнувся, а Олег продовжував залишатися у
цьому зігнутому положенні, роблячи прямий масаж серця.
— Стіл підніми... Бо мене зараз скорчить, — попросив він Щура.
Усе операційне поле повільно полізло догори.
— Працює, — сказав Олег. — Працю-ює...
— Преднізолону сто двадцять, — командував на своїй половині Щур, — тоді корглікон... Кров готова?
— Так.
— Давай, Наталю, в ту другу вену підключай.
— Тиск який? — запитав Олег.
— Вісімдесят на тридцять п'ять.
— Ми можемо працювати? -Так.
— Давай, Надю, шити ніжку селезінки. Потім діафрагму, миємо — і по операції.
— Відкривай новий бікс, — скомандувала Надя санітарці. — Салфетки кінчаються...
Невеличкий, тлустенький, але прудкий дядечко летів коридором травматологічного відділення Тачанівської райлікарні так, що за ним ледве встигали головний лікар та інші супроводжуючі з обласного управління.
— Ага... — він оглядав усе навколо, — це, ви кажете, травматологія...
— Так, на двадцять п'ять койок відділення у складі хірургії, — пояснював Лабо.
— І лікаря також немає, як і у травмкабінеті?
— Ну чому ж — є. Я вам пояснював, один травматолог у нас поїхав на призовну комісію, а інший... о, Петро Петрович!
Савчук несміливо намалювався у районі сестринського посту.
— Доброго дня, — попрямував до нього республіканський спеціаліст, простягаючи руку. — Ви травматолог?
— Так, власне...
— Скільки років працюєте?
— Вісім, начебто...
— Як це — начебто? А яка у вас категорія?
— Та ніби поки що ніякої.
— А чому? Чому не здаєте?
Савчук на це тільки дурнувато посміхався.
— А що ви оперуєте?
— Та, власне... Я у поліклініці... на півставки...
— Гаразд, до цього питання ми ще повернемося, — промовив головний спец. — А зараз оглянемо контингент хворих, які лікуються у вашому відділенні.
Не чекаючи на запрошення, він розчинив двері першої-ліп— шої палати. Сестра, схопивши рушника, приєдналася до обходу.
— Так, зрозуміло... — промовив травматолог, обвівши поглядом хворих, — артрити, синовіїти... Серйозні хворі є у вас?
— Є, взагалі-то... — промимрив Савчук. — Ось, будь ласка...
— Так, скелетне у вас в порядку, — головний фахівець оглянув Ревуцького з сусідом біля дверей. А потім його увага перекинулася на «літуна з даху», що мав перелом шийних хребців:
— А це що?! Шановні, що це за пристрій?! Це ж первісний лад! Ви ж хворого задушите! У вас що — спеціальною літературою не цікавляться? У журналі за другий місяць є стаття якраз на цю тему. Для кого ми пишемо? Навіщо кошти витрачаємо? Щоб на зламі тисячоліть переломи шийних хребців лікували петлею Гліссона? Шановні... — він розгублено озирнувся. — Де травматолог? Я перепрошую, як вас величати?
— Петро Петрович...
— Петре Петровичу, хворому негайно накласти скелетний витяг. Зараз же! Він же у вас нормально харчуватися не може — петля ваша по-людськи рота не дає відкрити! Накладіть витяжку — нехай нормально їсть і дихає.