Хірург радісно підскочив, і обидва вийшли з ординаторської.
— От жучисько... — здивувався другий лікар. — Я не дався йому, то він Женатого «зґвалтував».
Двері до ординаторської знову розчинилися — увійшов інтерн Вася Ясінський. Тобто Василь Михайлович. Не звертаючи ні на кого уваги, він картинно важко приземлився на стільчик, проводячи рукою по обличчі зовсім, як його шеф. Увесь вигляд інтерна свідчив про те, що саме ця людина прийняла на себе основне навантаження минулої ночі й що виключно завдяки її вмінню важка чотиригодинна операція скінчилася успішно. Важко та втомлено зітхнувши, він чекав від своїх колег цілком закономірних розпитувань про те, як минула ця божевільна ніч. Його друзі, у свою чергу, також із інтересом очікували на щось, але Вася перебував у надто ейфорійному настрої, аби це помітити. Нарешті інтерни хитро перезирнулися, і один із них, підійшовши до «героя», навмисне байдужим тоном промовив:
— Чуєш, Васю... Ти опустися на грішну землю, йди позбирай із професорського столу свої брудні кальсони та стоячі носки... І тихенько... Заким тебе ніхто...
Це дійсно мало вигляд падіння з висоти на землю. Інтерн Ясінський безпомічно озирнувся та спазматично ковтнув, наче шукаючи якоїсь підтримки у друзів і водночас розуміючи, що ситуацію виправити вже неможливо. Тим часом у коридорі вже чулися знайомі звуки професорської ходи. Єдиний із лікарів, що залишився в ординаторській, навіть примружив очі та стиснувся, ніби чекаючи якогось вибуху. Ясінський автоматично сповз сідницею зі стільчика, опускаючись кудись донизу, на підлогу, і з жахом дивився на двері, у яких зараз мусила виринути жива легенда місцевої хірургії.
Ну шо? Он уже появилса, етот Ясинский? Где он?Очі Желязка обмацували ординаторську і нарешті зупинилися на тому, хто нерішуче намагався сховатися за кутиком столу. Відчувши на собі цей нищівний погляд, інтерн автоматично почав розгинати коліна, одночасно втягуючи голову в плечі.
— А-а-а! — радісно закричав професор, — так ето ти Ясинскій! Да? Я сразу пона-ал. У тебя ж така причоска! Ти интерн или обезяна?! А-ну и-дом со мно-о-ой! Я тебе дам. Я щас тебе дам, как ложит на професорском столе свои труси!!! Я тебя запомну. Я тебя запомну!!! Ти в меня интернатуру три года будеш кончат!!! Они тут привикли водкой п'янствоват и бандитами хулиганит! А тепер совсем распоясалис! Ноччу откривают професорский кабинет и там на столе свои носки ставлят!!!
І, продовжуючи примовляти оте своє зловісне «идом со мной», схопивши злощасного Ясінського за комір піжами двома пальцями, як двадцять хвилин тому його кальсони, грізний професор поволік нещасного кудись до коридору, хоч той і був на цілу голову вищий.
— Ну, все. Тепер точно «гайки» — констатував лікар.
Усі троє інтернів сиділи, схопившись руками за голови.
Олег стояв одним сходовим маршем нижче, притулившись спиною до стіни, і дивився у стелю. Це був господарський або пожежний вихід. Там, унизу, вхідні двері були зачинені — ними ніхто не користувався. На проміжних площадках громадився непотрібний мотлох, та, за переконанням особливо сентиментальних медсестер і санітарок, саме тут жив Операційний. За аналогією з домовиком, тільки той удома, а цей — тут. Бува, загримить ні з того ні з сього металевий бікс для стерилізації у порожній та зачиненій операційній, або двері зариплять самі... Іноді серед ночі у системі водопостачання відбувалися якісь перепади тиску, тоді погано закручені крани раптово починали «вити», імітуючи якийсь аж людський стогін, що навіть примушував нових, необізнаних медсестер зіскакувати серед ночі й бігти по палатах, шукаючи, кому стало погано. Баба Жанна — найстарша з усіх санітарок — пояснювала це тим, що Операційний припадає губами до крану і дме в нього. Ключі від володінь Операційного неофіційно мали у кожному відділенні, й лікарі та медсестри часто використовували сходи як курилку. Тут іноді можна було почути таке, що...
Двері вище розчинилися, і до Олега збігла вдягнута у білу лікарняну піжаму Ірина. Спинилася поруч, простягла йому цигарку, залишивши іншу собі. Лікар дістав запальничку і, чиркнувши двічі коліщатком, затягся.
— Господи... Що це?
— «Кемел» — важкий.
— Воно й видно...
— Доктор, свої потрібно носити, — «проспівала» Ірина.
— Гаразд, із мене шоколадка. Де взяла?
— Женька пригостила. Ти хоч їв щось? Я зараз каву поставлю.
— Та ладно... Я взагалі-то перехопив. Ряшко підлизався. Я за нього сьогодні чергуватиму. Ми й остограмилися вже.
— Ох! Олег Вікторович... По вас і не скажеш... — вона скинула стрілками брів.
— Це тому, що я замучений. Нічого, відісплюся. Ти вже йдеш?