— Слухай, може, тебе подивитися треба? — занепокоївся Олег. — Раптом щось серйозне? Тоді давай вже.
— Ні, це не те, що ти думаєш. До ранку цілком терпить.
— Тоді гаразд. До зустрічі.
— До зустрічі.
Ірина зазирнула до ординаторської, але там нікого не виявилося. Проте не встигла вона зачинити дверей, як хтось легенько підштовхнув її досередини. Це був він.
— О, доктор... Де ж ви ходите?
— Та... Дзвонив один старий знайомий.
— А де ваш вірний учень та послідовник?
— Хворих дивиться. Між іншим, нормальний хлопець. Он — історії всі пописав... Та й взагалі нічого. Правда?
— Малолєтка... — жінка поглянула на нього з докором. — Інша справа — ви, Олег Вікторович...
— Та що там я... Старий гриб. Запліснявів зовсім від такого життя. І взагалі — вистачить демагогії. Давай краще тягни сюди каву. Раптом знову притарабанять когось... Я, між іншим, так і не обідав після сну.
— А як же ваш інтерн? Раптом прийде?
— Так ми і йому наллємо. Дурненька, я ж про каву тобі говорю! А в тебе одне в голові.
— Ну, якщо я така дурненька, то вечерятимеш сам.
До ординаторської постукали — це була чергова:
— Доктор, терміново просять до приймального — важкий хворий.
— Та їм усі — важкі... Ну, вперед, Ірино Володимирівно! Бо зараз як замиємося на операцію — плакала наша кава.
— Сплюньте, доктор!
Але він вже спускався сходами.
Чоловік лежав на тапчані блідий, мовчазний, видаючи лише зрідка слабкий стогін.
— Що там?
— Дивіться, лікарю. Травма живота. На заводі вдарило балкою, яку тягнув трактор. Півгодини тому.
— Гемодинаміка?
— Пульс сто, тиск — сто на шістдесят.
Хірург присів поруч із пацієнтом і, зсунувши робу догори, легко торкнувся живота.
— М-м-м... — той лише застогнав.
— Голова крутиться?
— Так...
— Своїми ногами не йшли після травми?
— Пробував. Слабо...
Олег ще раз провів рукою по животі хлопця.
— Ну що... Оперувати тебе треба. Внутрішня кровотеча. Зараз ще одну процедуру, щоб переконатися і — чимшвидше на стіл.
Той лише заплющив очі і ковтнув.
— Давайте догори. Родичам повідомили?
— Уже із заводу дзвонили — зараз будуть.
Кивнувши головою на знак згоди, Олег рушив у відділення.
У операційній було все, як зазвичай. Зосереджене дзенькання інструментів, скупі репліки під акомпанемент наркозного апарата. Троє хірургів, медсестра, санітарка та анестезіолог із анес— тезисткою. Усі зайняті роботою.
— Умикай.
Загудів електровідсмоктувач.
— Крововтрата, напевно, до півтора літра. Як, Олег Вікторович?
— Десь так. Васю, не спи — кишки відводь набік, бо ж заважають. Тут спати ніколи. Звідки ж воно ллє?
— Он, десь із печінки.
— Та я і сам бачу, що з печінки, але де саме?
Але тут радісно вигукнув Ясінський:
— Я бачу! Он який розрив!
— Молодець. Я також бачу. А он — іще.
— Печінка, наче кавун, тріснула... — буркотів ще один хірург, який виконував роль першого асистента. — Я ж казав тобі — сто відсотків, а ти — лапароцентез, лапароцентез... Тут за кілометр було видно, що справа пахне керосином...
— Годі вже, зараз усі розумні... А живіт дарма розрізати також неприємно. Ірино, шити готуй — кетгут, але чимдовший, бо в'язати незручно. 3-зараза... як тут незручно... Потрібно ж так порватися...
— Дійсно, удар гарний був, могла й кишка постраждати.
— Не в тому справа, — Олег викинув на пелюшку жменю чорних кров'яних згустків і ненадовго замовк, прошиваючи печінку. — Мені здалося, що якийсь каловий запах промайнув. Ви не чули?
— Та ну тебе... В тебе нюхові галюни вже.
— А я, між іншим, також чув, — устряв інтерн. — От коли ми кров із малого тазу відсмоктували, я також наче почув.
— Ну гаразд, ще подивимося. Давай, Ірино. Останній шов — і все.
Вони закінчили з печінкою і полізли у низ живота перебирати кишечник.
Професор Соколов лежав на дивані, вкрившись ковдрою мало не з головою. Двері кімнати тихо та обережно розчинилися, і увійшла дружина. Майже не дихаючи, вона підійшла до шафи і почала відчиняти дверцята, що відразу заскрипіли. Жінка робила це обережно, але дверцята все одно видавали пронизливе рипіння. Тоді вона вирішила, що найліпше буде зробити це зразу і рішуче — швидко потягла на себе, не помітивши при цьому, що на підлозі лежить якась дитяча іграшка. Від удару дверцят цяцька відлетіла і загуркотіла по підлозі.
Тіло на дивані повернулося обличчям до неї.