— Тобі обов'язково саме зараз лізти у шафу? Саме тоді, як я не спав попередню ніч! Саме тепер, так?!
— Тихо, тихо... — вона приклала палець до губів, — іду вже, йду...
— То онуків не можеш заспокоїти, щойно заснув — вони гримлять, тепер сама...
Вона тихо зникла за дверима. Тіло на дивані знову накрилося з головою.
Нагорі щось застукало, наче хтось важко пострибав по підлозі поверхом вище. За якийсь час звук повторився, але чоловік навіть не поворухнувся. Проте на третій раз сів на ліжку і пронизливо заволав:
— Машо! Машо!
— Чого тобі? — дружина злякано зазирнула до кімнати.
— Іди, скажи щось отим згори. Це ж неможливо так бігати о дванадцятій годині ночі! Ну просто, як коні! Що вони там роблять? Я зараз дзвонитиму до міліції!
— Ну в них ювілей сьогодні, з дітьми позбиралися, діти бавляться...
— Знову діти? Своїх насилу заспокоїли — тепер чужі? Іди розжени цей бедлам! Якщо мене піднімуть ще раз, я за себе не ручаюся. Встану і все тут перекину. Я вже не у тому віці, щоб по дві ночі підряд не спати.
І завідуючий клінікою нервово повернувся до стінки.
У операційній панувала вкрай нервова атмосфера.
— Олег, слухай, давай закінчувати. Скільки можна м'яти ці кишки? Ти ж бачиш — немає нічого!
— А звідки запах каловий пробивається? Ти розумієш, що буде, якщо ми лишимо розрив кишки?
— Та який розрив? Двічі вже перешнурували. Де він? Немає нічого, абсолютно.
— А це що? Звідки гематоми? Кишка явно постраждала. Брижа надірвана. Може, який заочеревинний розрив, і воно сюди просочується?
— Ну де? Ти ж бачиш — усе обдивилися. Давай, дренуй, і будемо зашиватися. Ти що, до ранку хочеш тут копирсатися?
Олег розігнувся і склав руки на операційному полі:
— Не знаю... Не можу я зашити живіт, коли гімном смердить.
— Та яким гімном? Я, наприклад, нічого не чую.
— У тебе нежить.
— Ну то й що? На мій нюх це не впливає. Звичайний кишковий запах, коли живіт розкритий. Це я чую. Ну, гаразд. Давай так: ще раз дивимося усе, і як нічого не знайдемо — зашиваємо.
І вони мовчки продовжили перебирати кишечник.
— Ну що?
— Гаразд, зашиваємо.
Промовивши це, Олег був похмурим, як ніколи.
Кілька хвилин працювали мовчки.
— Слухай, а взагалі-то ти правий. Тепер і я чую. Таки смердить.
Олег кинув затискач, який поїхав далеко під двері.
— Так?! А чого ж ти кричав — зашиваємо? Що тепер?
— Не знаю, — знітився той, — можливо, і справді якийсь заочеревинний розрив, того воно підсочує... Зараз явно чую запах. Давай ще раз дивитися.
— Що дивитися? Ми вже надивилися. Хворий четверту годину на столі! Давай кликати зава. Нехай він тепер дивиться.
— А якщо й він не знайде? Однаково не візьме на себе сміливість зашити. Я його знаю. Давай краще зразу Соколова.
— Та він минулу ніч не спав, разом із нами тут...
— То й що? Однаково цим скінчиться. Хоча... Ти оперуючий, тобі й вирішувати.
Пауза була недовгою.
— Світлано, — сказав Олег, — дзвони, нехай зава везуть — бігом.
— Ну, як хочеш... — протяг асистент, явно не згодний з його рішенням.
У кімнаті, де спав професор Соколов, стояли тиша та темрява. Ковдра ритмічно здіймалася у такт його диханню. Годинник на стіні показував першу. Несподівано внизу, у дворі, пролунав наростаючий рев мотоцикла. Можливо, їх було двоє чи троє — і, як на гріх, хлопці зупинилися просто під вікнами професора. Мотори дико заревли, а потім ніч прорізало дзеленчання битого скла і п'яний крик:
— Любка, с-сука, на — получай!
Вони закричали всі разом, знову заревли мотори, і компанія зникла у невідомому напрямку.
Соколов мовчки сів на ліжку. Довго сидів, а потім вийшов із кімнати. Повернувся з чашкою, знайшов у ящику якусь таблетку та випив. Після цього знову заліз під ковдру і поклав подушку на вухо.
Напруження в операційній зростало. Хірургів було вже четверо, і тепер вони лише заважали один одному. На місці оперуючого вже стояв Ігор Петрович, завідуючий відділенням.
— Дай мені свіжу серветку, але намочи... Та куди ти лізеш попід руки? Олег Вікторович! Ти вже шукав. Шукав, скільки хотів. Тепер тримай гачки.
— Пробачте, Ігорю Петровичу...
— Пробачте... — повторив роздратований зав, якому не дали виспатися. — Чотири години товклися в животі! Не могли раніше викликати? Кишки нам'яли... Розбери тепер, що тут до чого... Ось це — що таке? Воно було тут зразу, чи ви натравмували?
— Ну що ви! Це було. Он ще й розривчик на брижі невеличкий. Може, де заочеревинно порвалося?
— Може, може... Не знаю я, що тут може. Ну вас до біса! Є завклінікою для таких випадків — викликайте. Чорт зна що...