Вона знову стала Метью і вела далі:
— Ця жінка, Соня, з’явилася в моєму житті, і я усвідомив, що вона моя доля. Я намагався триматися осторонь від тебе, намагався сказати, щоб ти мені більше не телефонувала, і — я буду чесним — мене дратувало, що ти цього не розуміла. Після твоєї спроби самогубства я подумав, що слід бути дуже обережним зі словами, які тобі кажу, і тому я віддалився. Я зустрівся із психіатром, і він порадив мені зникнути. Ти для мене залишаєшся людиною, яку я хочу бачити своїм другом, але це неможливо зробити відкрито. У тебе є Гаррі, у мене є Соня.
Вона замовкла і потонула в кріслі. Її плечі опустилися, її доброзичлива посмішка зникла, і, цілком виснажена, вона знову стала Тельмою.
Ми обоє мовчали. Коли я подумав про слова, якими вона говорила в ролі Метью, я легко зрозумів її почуття і те, чому вона, без сумніву, програвала їх так часто: вони підтримували її бачення реальності, вони виправдовували Метью та звільняли його від будь-якої відповідальності (врешті, це саме психіатр порадив йому більше не спілкуватися з Тельмою) і підтверджували, що з нею не відбулося нічого ганебного, що не було нічого непристойного в їхніх стосунках, справа була лише в тому, що Метью відчував більшу відповідальність за іншу людину. Інша жінка — Соня — це сама Тельма в молодості, підказала мені, що потрібно пильніше вивчити ставлення моєї пацієнтки до свого віку.
Я був захоплений ідеєю звільнення від одержимості. Чи ці слова Метью дійсно давали їй свободу? Я раптом пригадав історію з пацієнтом у перші роки своєї практики (лікар завжди пам’ятає своїх перших хворих, вони ніби закарбовуються у пам’яті, як період професійного становлення). Пацієнт, який був параноїком, наполягав на тому, що я не доктор Ялом, а агент ФБР, і вимагав доказів моєї ідентифікації. Коли наступного сеансу я простодушно показав йому своє свідоцтво про народження, водійські права та паспорт, він вимагав довести, що всі ці документи дійсні: лише зв’язки з ФБР дають можливість отримати такі гарні підробки, ще й так швидко. Якщо мережа агентів розширюється, то вже ніхто не може бути поза нею.
Ні, звичайно, Тельма не була параноїком, але мене турбувало, чи вона також буде відмовлятися від своїх тверджень, навіть від тих, які вона сказала за Метью, постійно вимагаючи все більше доказів. Проте, озираючись назад на цей випадок, я вірю, що саме тоді почав серйозно замислюватися про те, щоб залучити до курсу лікування Метью — не її ідеалізованого Метью, а реального Метью з плоті й крові.
— Як вам рольова гра, Тельмо? Які почуття вона розворушила?
— Я почувалася як ідіотка! Це сміховинно — людина мого віку грає роль дурнуватого юнака.
— Ви хочете мене про щось запитати? Чи ви гадаєте, що я саме так про вас думаю?
— Чесно кажучи, є ще й інша причина (на додачу до моєї обіцянки Метью), чому я не говорила про нього з моїми психотерапевтами чи з кимось іншим. Я знаю, вони скажуть, що це безрозсудна пристрасть, сильне захоплення чи якийсь невротичний стан, перенесення тощо. «Кожен пацієнт закохується у свого психотерапевта», — я таке вже десь чула. А може, вони скажуть, що це… Як це називається, коли психотерапевт передає щось пацієнту?
— Контрперенесення.
— Так, контрперенесення. Ви запропонували, ще минулого тижня, коли говорили про Метью, «розробити» профіль його персональних проблем під час того, як він лікував мене. Я буду відвертою (як ви й радили мені для ефективного лікування): це дратує мене. Це так, ніби я не мала для нього ніякого значення, ніби була невинним свідком його гри й ніби допомагала, граючи роль його матері.
Я прикусив язика. Вона мала рацію, це були точно мої думки.
— Ви з Метью обоє є «невинними свідками». Між вами не було ніякого зв’язку, це була лише фантазія. Ви закохалися не в Метью, а в того чоловіка, якого він вам показав, — чоловіка, якого ви покохали б цілковито і без будь-яких умов, який був би повністю відданий і присвятив би себе вашому благополуччю, комфорту та розвитку, який зупинив би ваше старіння й кохав би вас, як молоду гарну Соню, який дав би вам можливість уникнути болісної розлуки і запропонував би створити щасливий безкорисливий союз. Навряд чи ви були «закохані» у Метью, я впевнений в одному: ви не кохали Метью, тому що ви ніколи не знали, хто такий Метью.
А Метью? Кого чи що він любив? Я ще не знаю, але не думаю, що це було кохання або ж турбота. Він не кохав вас, Тельмо, він вас просто використовував. Він зовсім не піклувався про Тельму, про справжню Тельму! Його турбота була нещирою. Ви сказали, що він міг розігрувати з вами якусь гру. Що ж, це може бути правильним здогадом.