— А цілковиту ясність усе-таки може внести допит цих барбосів, — відмагався Шарапов.
— Та він найшвидше допоможе мені пізнати їх.
— Тут є одна річ тонка, я й сам не знаю, як бути. Пістолет у нього вкрали — видавати новий я йому не хочу, а беззбройним пустити не можу. На фронті в таких випадках належало зброю добути в бою…
— Нам для бою, коли що, одного мого вистачить. Та й, чесно кажучи, не чекаю я рукопашного бою.
— Не знаю, не знаю, — крутився Шарапов. — Не за правилами це.
— Вчиніть за рецептом Петра Першого. Адже він був чоловік недурний.
— А що в таких випадках Петро Перший робив із своїми дільничними?
— З дільничними — не знаю. А в статуті написав: «Не триматися правил, як сліпого муру, бо там порядки писані, а часів і випадків немає».
Шарапов засміявся:
— Гаразд, приходь завтра з Поздняковим, подумаємо разом.
… Виснажена, змучена плоть Якоба Фуггера була готова до смерті — навряд чи лишилося більше трьох пудів у колись могутньому тілі. Але несамовита воля, непогамовний дух і жадібність найбільшого міняйла і лихваря Європи не хотіли з цим миритись. Синювато-блідий, з опухлими очима, змордований кривавою дизентерією, він знайшов сили для усмішки:
— Мудрість нашого нікчемного світу — заблукана вівця, загублена правовірними. Я сподіваюсь повернути її з рук невірника…
Кажу з обережністю:
— Я вірю у всеблагість нашого господа-спасителя…
— Але ти не віруєш у канони медичні, святі, як писання.
— Навіщо ж ви покликали мене?
— Мені нічого втрачати. І згадав я слова надії: «Приклич мене в день скорботи, я вилікую тебе, і ти прославиш мене». Я не знаю, кому ти служиш — богові чи дияволу, але обіцяю: вилікуй мене в день скорботи моєї, і я прославлю тебе…
— Мистецтво моє, знання мої, воля й розум покликані слугувати людям, і обов'язок мій, не вимагаючи обіцянок нагороди й слави, — допомогти вам у недузі, як кожній стражденній людині.
— Не говори пусте! — слабо ворушить рукою Фуггер. — Людина — вмістилище зла, пороків, нечистот і скверни. І мені, можливо, не варто було б допомагати, якби я не був такий потрібний вам усім, дому своєму великому, собі самому — осиротієте ви всі без мене, вбогі й нерозумні люди…
— Япостараюся зробити все, що можу, — кажу ястримано.
— Старайся, лікарю, старайся, Парацельс, бо ж нагорода моя буде більша від королівської: адже я багатший за всіх королів християнського світу.
Дивлячись у мозаїчну підлогу, інкрустовану палісандровим деревом, я бурмочу:
— Великий алхімік і чародій князь Альберт Больштедський попереджав учнів, аби не наближались вони до багатих і сильних…
— Чому? — зловісно посміхається Фуггер, і вищир його жовтих нерівних зубів на безкровних білих яснах страшний.
— Тому, що владоможні люди дивляться на вченого, який у муках осягає істину, як на шельму, неробу й мисливця за винагородами. І якщо йому не щастить досягти мети, вони виливають на нього весь нестерпний тягар свого гніву. А якщо істина приходить до нього в світосяйності одкровення, то вони ув'язнюють його в золотій темниці своєї вдячності.
— Дурниці! Маячня лінивого й божевільного старого, — знесилено шепоче Фуггер. — Князі Больштедські досі не розрахувалися зі мною по Утрехтській позиції…
Я присів біля ліжка Фуггера, взяв його холодну липку руку й сказав:
— Бідність так само личить достойному, як червона збруя білому коневі, бо вона пом'якшує серце і упокорює гординю…
— Лікуй мене, Парацельс, витягни мене з цієї бездонної холодної, прірви, і білому коневі твого достоїнства ніколи більше не знадобиться червона збруя бідності.
— Випийте оці таблетки, вам треба заснути й заспокоїтись. Я обіцяю вам життя. Я пророчу вам величезний Мафусаїлів вік…
Фуггер заплакав — гнівно, приречено, нещасно:
— І ти, Парацельс, шельма. Мої справи кепські, коли ти обіцяєш мені вік біблійного старця…
Я розводжу в срібному кубку темний порошок з речовин мінеральних і товчених трав, які очищають, даю випити хворому:
— Не такі вже й дурниці говорив Альберт-хімік. От ви назвали мене шельмою, а істина полягає в тому, що 969 років Мафусаїла відраховувалися за стадіями місяця, отож, за нашим християнським літосчисленням, прожив старець трохи більше вісімдесяти років…
Але Фуггер не чує: він спить.
Під час пробуджень я напуваю Фуггера моторошно червоним розчином марганцевого мінералу, тричі на день даю ріденьку кашку. з крохмалю, нестерпно гіркий настій з колючого м'ясистого листя столітника, каламутний відвар дубової кори, медовий настій золотої тинктури.